Читать «Колекція професора Стаха.» онлайн - страница 39
Ростислав Федосійович Самбук
— Не будь йолопом. Я ж кажу, зараз прийде Павло Петрович. З ним і домовлятимешся.
— А я думав, що матиму справу… — трохи розгублено сказав Іваницький.
— Зі мною? — обернулася Марина. — Ні, я тільки познайомлю тебе з Павлом Петровичем. До речі, — в її голосі зазвучали оксамитові інтонації — я беру двадцять процентів.
— Яких двадцять процентів? — не зрозумів Омелян.
— Не придурюйся, мій милий. Від загальної суми угоди.
Іваницький позеленів.
— Більше ніж шість процентів ти не одержиш, — сказав рішуче.
— Бувай здоровий, милий… — тицьнула гарним довгим пальцем на двері. — Чао.
— Коли б ти знала, у що виллються ці шість процентів, то прикусила б язика.
— Усі так кажуть…
— Скільки ти збиралася заробити на мені?
— Взагалі менше тисячі я не беру. А з тебе? — зміряла Іваницького гострим поглядом. — З тебе тисячі півтори…
Омелян сів навпроти Марини, нахабно заклав ногу на ногу так, що носок черевика опинився мало не перед її носом.
— Шість процентів становитимуть приблизно таку суму тільки від однієї ікони.
— Десять процентів, — наполягала Марина.
— Добре, сім. І жодної копійки більше!
— Гаразд. Сім то й сім! — Марина потягнулася до коньяку. — Хочеш випити?
— А скільки ти береш з цього?.. — ляснув пальцями Іваницький. — З Павла Петровича?
— Платить клієнт, — відповіла Марина. — У нас із Павлом свої розрахунки.
— Зрештою, мене це не обходить, — погодився Омелян. Він хотів додати ще щось, та пролунав дзвінок, і Марина пішла відчиняти. Повернулася з чоловіком років під п'ятдесят, одягнутим у світлий костюм. Широка яскрава краватка визирала з-під піджака. Він сильно потиснув Омелянові руку, вмостився в кріслі, де щойно сиділа Марина, і кинув погляд на жінку.
— Я зготую вам вечерю… — зрозуміла та й пішла.
Павло Петрович багатозначно подивився їй услід.
— Золото — не жінка! — вигукнув. — Усе є — і тут, — тицьнув пальцем у чоло, — і тут… — показав нижче. — Але не гаймо часу. Що можете запропонувати?
Іваницький вирішив одразу піти ва-банк.
— Рубльов… — мовив тихо. — Вас цікавить Рубльов?
— А ти не того? — безцеремонно покрутив пальцем біля скроні Павло Петрович. — Ти пропонуєш мені Рубльова?
— Хіба я схожий на божевільного?
— Ні, звичайно, ні. Але, може, ти помилився? Дай глянути.
— Ви ж самі розумієте, що такі речі з собою не возять.
— Кота в мішку не купуємо.
— Я приїхав, щоб встановити безпосередні контакти…
Павло Петрович відкинувся на спинку крісла.
— Рубльов? — раптом перепитав і перелякано подивився на Іваницького. — А ти з… — назвав місто, де мешкав Іваницький. — Мені казали, що Рубльов там є тільки в одній приватній колекції професора… А позавчора я дізнався…
— Мене не цікавить, про що ви дізналися, — перебив його Іваницький. — Я пропоную вам ікону Рубльова, яка оцінюється щонайменше п'ятдесят тисяч доларів.
— Але ж зараз за цією іконою полюватиме міліція…
— Ви кажете так, наче все, що ми робимо, скріплюється підписом дільничного інспектора.
Павло Петрович зареготав.
— А ти мені подобаєшся. Маєш рацію, по канату ходимо. Ну, що ж, така вже наша доля! — Нараз очі його посуворішали. — А ви там не наслідили?