Читать «Ще не вмерла...» онлайн - страница 7

— А у тебе не розтягнуть?

— Зараз! Я сама кожного халявника так розтягну, що комариком запищить. Тож, Федю, не крутися, бери гроші в руки і бувай.

Куди було Феді діватися? Мій Павло, як дізнався, лише руками розвів:

— Знав я, що у мене жінка мудра, але щоб така хитра — навіть не здогадувався.

І от цікаво: звідки наш гарем дізнався, що зайда вже не зайда, а своя? Того ж дня вона плямкала біля корита разом з усіма, а ще за пару днів уже не рохкала, а млосно воркотіла. Значить — через три місяці, три тижні і три дні матимемо додатковий прибуток у свинячому сімействі.

А діти нарекли свинку Федорою.

Історія друга, печальна

Не всі ж тії та сади цвітуть,

Що весною розвиваються…

(народна пісня)

Розповіла я про цю пригоду лише братикові-Шерифу, по секрету. Він побожився, що мовчатиме, подивувався моєму, як він сказав, детективному таланту. Певно, тому, коли в селі сталася біда, він кинувся до мене по допомогу.

Я якраз того дня мила холодильник. Аж тут увірвався братусь, у формі, при зброї і з виряченими очима.

— Сестричко — рятуй! Кидай усе і бігом зі мною! І Павла клич!

— Ага, зараз! А холодильника Коханий помиє? А харчі на такій спеці зіпсуються, ти їх потім поїси?

— Харчі давай у мій холодильник. Ціліші будуть. А твій — клянуся, сам помию.

Не дуже я повірила братовим обіцянкам, бо у Великих Колодах ще ніхто не бачив, щоби мужчина холодильника мив. Але раз просить — то щось справді сталося. А родич підганяє:

— Бігом, бо сліди затопчуть! Я, правда, Микитовича поставив, але ти ж знаєш, який із нього сторож.

Микитович, щоб ви знали, наш голова сільради. Колись у школі трудове навчання викладав, а зараз начебто влада.

— Які сліди? Інопланетяни прилітали, чи вовки у баби Софи гусей подушили?

— Ти що — смієшся? Які вовки. У нас “висяк”! Тьху! Заговорився з тобою! Повішеник!

Отакої!

— Хто? Свій чи чужий?

— Та свій. Здається, Сорока. В тому нічийному хлівчику, що на межі городу баби Софи. З району вже їдуть, діда я в капезе закрив, щоби нікому не розляпав, а ви з Павлом підете за понятих. Тільки б ніяка зараза не пронюхала!

Авжеж! У нас таких “зараз” у Великих Колодах — вважай, у кожному дворі. Не встигла ще наша трійця вибігти на вулицю, як раптом понад самим вухом:

— Сірожа! Бігом! Коло баби Софи повішений у шопі!

Шопами у нас у селі чомусь хлівчики звуть. А кричав сусідський малий, аж присів, сердега, від напруги. І гукав він такому ж шмаркачеві — молодшому Феді Тищенка, аж на той кінець села.

Абзац!

Доки добігли, точно: половина населення вже тут. Притисли Микитовича аж до дверей шопи, кричать, руками махають. А решта, хто далі живе, вже звідусіль набігає.

Шериф від такого нахабства аж зблід. А потім як закричить, де й голос узявся:

— Ану марш усі за ворота! Бо зараз стріляти почну! Спочатку в повітря, потім по ногам. Микитовичу, а ви у нас влада, чи … вашу мать? Складіть мені списка всіх, хто лізе! Я їх потім за перешкоджання слідства притягну, напозичаються на штрафах!