Читать «Ще не вмерла...» онлайн - страница 8

Односельців моїх налякала не погроза стрілянини, а магічне слово “штраф”. Миттю відкотились аж на той бік вулиці, перемовляючись і ойкаючи. Шериф не вгавав:

— Васю! Котрий Дизель! А ти чого рота роззявив? Оно під криницею поламане дишло лежить! Бери, ставай коло Микитовича і як хто влади не послухається — одразу в лоб! Тільки не до смерті, досить із нас одного покійника.

Народ затих. Ми підійшли до дверей шопки — і тут родич раптом перейшов на шепіт:

— Маріє, може, ти надворі постоїш?

— А що таке?

— Та розумієш, він же, здається, не один день висить. Запах…

— Ой, дорогенький, що мені ті запахи після свинячого гною? А як уже покликав у поняті, то потерплю. З зашморгу ми його вийматимемо, чи районні?

— Поки вони не приїдуть, нічого чіпати не можна, тільки дивитися.

— Ну, то слава Богу.

І тут мій Павло, котрий через Шерифове плече уважно приглядався досередини хлівчика, прошепотів:

— Тут, здається, не тільки ми дивимося. Ану, глянь! Бач, он дірка у тій стінці! Чиєсь око…

Шериф присів, уважно вдивився і на чотирьох відповз убік. Тільки тут випростався і просичав:

— Ну, зараз ти у мене попідглядатимеш! Повилазить!

І обережненько, навпочіпки рушив за хлівчик, на ходу виймаючи з кобури пістолет, котрий стріляв гумовими кулями. Ми з Павлом продовжували розмову, наче Шериф стоїть поряд.

Родич прокрався до рогу, обережненько зиркнув і махнув нам рукою, мовляв: підходьте! Ми так і зробили. Видовище було ще те! Спочатку побачили широченну жіночу дупу в короткій спідниці. Її власниця стояла на колінах і прикипіла оком до щілини в стінці шопи. А оскільки щілина ця була майже над самою землею, то поза склалася — “крім дітей до шістнадцяти років”.

На обличчі мого братика чітко прочиталася боротьба між щирими намірами і службовим обов’язком. Спочатку він прицілився з пістолета в “п’яту точку”, а потім зітхнув і бабахнув у повітря.

З вулиці почулися крики:

— Уби-и-или! Шериф бандита застрелив!

І одразу ж — могутній Василів баритон:

— Ану, стояти всім, де стояли! Бо як дзизну-шваркну оцим дишлом, то й вуха повідпадають, і шнурки розв’яжуться!

Павло з Шерифом витягли зомлілу від переляку баришню з-за хлівчика, похлюпали на неї водичкою з відра і оголосили:

— Отак буде з усіма, хто заважатиме слідству! Котрі її родичі — можуть забрати. Протокола писати будемо? — Не будемо. — Добре, не будемо.

На цьому смішки закінчилися. Всі терпляче і без галасу дочекалися міліції з району, після чого нам із Павлом, нарешті, дозволили увійти до хлівчика. Я тільки на мить зиркнула — і потім мені це з місяць снилося. Бідолашний Сорока, як з’ясувалось, і справді провисів у зашморгу кілька днів.

Коли районні хлопці зробили все, що їм належало, а ми — порозписувалися там, де нам показали, їхній старший “втішив” мого родича:

— Забігати наперед не буду, але по-моєму це класичне самогубство. Він у вас пив?

— Ну, не так, як Петя Гітлер, але останнім часом прикладався.

— От бачите, не знаю, як у вашому селі, але по району на тверезу голову вже ніхто не вішається. Такі часи…