Читать «Ще не вмерла...» онлайн - страница 9

— У наших Великих Колодах досі взагалі ніхто не вішався.

— Ну, вважайте, пощастило. То ви вже тут самі оформлюйте, здавайте. Експертизу вам пришлють. А ми поїхали.

— Далеко?

— На трасу. Банду ловити.

— Яку банду? — здивувався мій Шериф. — В орієнтировці ж нічого не було.

— Службова таємниця. Якісь, розумієш, дотепники, що вигадали? Вночі знімають на трасі шлагбаум і напис “об’їзд”. Машини летять, не гальмуючи, до першої ями. Ну, а там — крики, ґвалт! І тиша навкруги. Водій розуміє, в яку він халепу вскочив, іде до повороту, щоб когось перепинити і підмогу викликати, а тим часом оці невідомі вискакують з кущів, за п’ять хвилин чистять салон і багажник — і тільки їх бачили!

— Багато епізодів? — поцікавився родич.

Старший з району чомусь знітився.

— Зареєстрували ми, власне, один. Їхало таке цабе з обласної адміністрації. Ну, не скажеш же йому, що сам винен, нічого було гав ловити. Начальство! А до речі, у ваших Колодах ніхто не пропонував водіям новеньку магнітолу купити? Стерео…

— Та наче ні.

— То якщо того… то ви сигнальте. У нас сьогодні яке число?.. Двадцять дев’яте? То добре, можеш закрити справу наступним кварталом, бо в цьому один повішений у нас уже є.

— А хто це?

— Із Зозова дядько. Хотів тещу налякати, по п’яному ділу. Вчепив зашморга, поставив табуретку за столом, щоб з дверей не було видно. Виліз, голову встромив, очі заплющив, язика висолопив. Схоже вийшло, навіть дуже. Бо теща заверещала — і бабах! — на підлогу. А він, придурок, смиконувся до неї — і все. Забув, що зашморга по-справжньому прив’язав. Жінка прийшла — матір з інсультом, а чоловік уже холодний. Жартики! Ну, добре, ми поїхали.

І поїхали. А ми лишилися.

Щоб ви знали, Сорока — то не прізвисько, а прізвище. Хоча покійного ще зі школи ніхто на ім’я не називав. Бо він і справді на ту птицю був схожий: маленький, вертлявий, писклявий. Тільки його й чути.

А те, що не одразу кинулися, де Сорока всі ці дні пропадав, так на те причина була. Поминальні дні. От Сорочиха і вибралася до родичів у сусідню область, та й загостювала. Продавщиці з кіоску, котрий Сорока на перехресті тримав, — ще ті хвойди. Приходили вранці на роботу, як хазяїна нема, півгодини покрутяться — і драла. А у баби Софи на обійсті, крім діда Андрія, законного її, теж нікого не було. Бо дочка з Зятем цілий день у генделику, а баба Софа коло воріт чатує, то що їй той хлівчик, який, до речі, не на їхній землі. А тут — дід подибав шукати курку, котра занадилася десь у кущах нестися — от і зазирнув… На свою голову. Бо його мій родич, про всяк випадок, у капезе зачинив, аби дід розголосу не наробив. Та й забув про це. А старий теж — перечитав усі газети й журнали, що йому залишили, приліг на койку і задрімав. Уже ввечері, коли прокинувся і зголоднів, почав у двері калатати. Слава Богу, що не серед ночі.

За клопотами через пару днів я якось і думати про цю історію перестала. Коли заявляється до нас увечері братик, сідає посеред кухні на табуретку і отак, без “драстуйте вам”, починає: