Читать «Ще не вмерла...» онлайн - страница 6

Почали заходити сусіди, сватати до Коханого своїх свиноматок. Я відмовляла. Бо по-перше, це вам не колгосп, кнура-розплідника берегти треба, а по-друге, хто його зна, яку заразу він може підхопити від сторонньої баби… тьху, свині. Свої свинки чистенькі, аж рожеві, а сусідські з болота не вилазять.

Отож, зайшла я, як завжди, ввечері до свинарника, почухала Коханого, налила водички і автоматично перерахувала гарем: раз-два-три-чотири-п’ять-шість-сім-вісім-дев’ять… десять! А ця звідки? Хоч і вимита, але від нашого гарему трохи відрізняється. По-перше, Коханий на неї зовсім не дивиться. Зате його подружки терпіти підкидька не бажають. Особливо Гюльчатай, котра щосили відштовхує зайду від корита, а тим більше — від глави сімейства.

Два дні чужа свинка жалібно тулилася в кутку загородки. А на третій зранку я побачила через вікно, як до нашої хвіртки прямує мій колишній однокласник Федька Тищенко.

— Федю, — гукнула я з дому, — хочеш, я вгадаю, що ти мені оце зараз сказати збираєшся?

— Вгадай.

— “Марусю, — лагідненько залепетала я, підробляючись під Федьчині інтонації, — до тебе часом моя свинка не забігала? Третій день шукаю”. Так, чи ні?

Тищенко закліпав очицями.

— Телепатка… А як ти знаєш, що то моя свинка? Вона якраз “в охоті”. Така ж капосна, така шкодниця, паркан підрила — і чухнула. То кажеш, вона у тебе?

— Ти прекрасно знаєш, що у мене. Сам же й приніс. І до Коханого підпустив.

— Я? Приніс? Що це ти вигадуєш? Нікого і нікуди я не носив, слово даю!

Я ще зі школи затямила собі: коли Федька Тищенко дивиться на вчительку ясними очима, погляду не ховає, говорить тихо, чемно і з найчеснішим виразом на писку — так і знай, бреше. От коли правду говорить, червоніє, затинається, бо мучить його думка: я ж правду кажу! Ану, як не повірять? От прикро буде!

Але зараз Федюня не червонів і погляду не відводив. Тому я взяла його за рукав і потягла за хлів.

— Бачиш — у нас тут глина. Павло висипав, коли під фундамент копав. Ми сюдою не ходимо. А свинка твоя тільки тут могла пробратися. Ну?

— Що — ну?

— Ну і де її сліди? Чи вона в тебе у гумових чоботях ходить? Он від гумаків слідів скільки хоч — туди й назад. Твоїх, між іншим. І по них видно, що “туди” ти щось важке тяг, а назад — ні!

Федя ступив на глину, відступив назад і ошелешено глянув на однакові відбитки. Отут він почервонів і почав затинатися.

— Ма-а-арусю, я ж у тебе свиней не крав.

— Ото ж то. Як розкажу — все село сміятиметься.

— Ма-ма-русю…

— А знаєш, чого сміятимуться? Бо Коханий до твоєї баришні, хоч вона й “в охоті”, і близько не підійшов.

— Оце вже свинство! — образився у найкращих почуттях Федя.

— Хто б казав. Добре, пожалію тебе. Ми тут збиралися Коханому ще одну молоденьку прикупити, щоб уже десять було. Продаси нам цю — і забудемо.

— За скільки?

Я назвала ціну.

— Здирство! Краще я її сам заколю і продам!

— Так? А ти порахуй квиток до базару й назад, на зупинці паритися, в дорозі туди-сюди по спеці трястися, продаси-не продаси, а день втратиш. Прикинув? А якщо заколеш, скільки з тебе того м’яса сусіди та родичі на свіжину задаром розтягнуть?