Читать «Великий день інків» онлайн - страница 123
Юрій Дмитрович Бедзик
— Тумаяуа не знає цих людей, — озивається індіянин з мороку, де він стоїть увесь час нерушно й німо, не втручаючись у розмову білих сеньйорів.
- І твої воїни ніколи не заходили в печеру?
— Люди арекуна перші відкрили її. Великий вождь Палехо забрав усе, що належало йому по праву розподілу здобичі.
Он як! Тут була здобич! Що ж тут було, що забрав собі великий вождь Палехо? Цікаво, дуже цікаво!
Тумаяуа розповідає: кам’яні стріли, сокири, списи, багато жіночих прикрас.
- І більше нічого? Згадай, Тумаяуа!
Більше він не може пригадати нічого. Адже тоді його ще й на світі не було. Великий вождь Палехо покаже їм усе, коли вони прийдуть до нього в селище. Він завжди показує гостям речі “таємничих духів”.
Знову вони йдуть лісом. Усе важче й важче стає продиратися крізь хащі. Вперта сельва кидає під ноги мандрівникам цілі завали гниючих дерев, накриває їх шапками ліан.
— Гляньте на це дерево, — показав Бунч на чудернацький покручений стовбур. — Це — матамата, черепахове дерево. Все, що ви бачите на ньому, — пишний цвіт і віття з жорстким колючим листям — то паразити.
Олесь у подиві підняв голову. Велич матамати зачарувала його.
Він стояв біля неї, як пігмей біля ноги міфічного Голіафа. Дерево й справді здавалося йому живою істотою.
Юнак підбіг до товстелезного стовбура і вхопився за одну з гнучких ліанових гілок.
— Ой-ой! — закричав він і в ту ж мить, випустивши з рук ліану, впав на землю.
З болісним стогоном хлопець навкарачки одповз від дерева. Обличчя його було спотворене страхом. Нестерпно пекучий біль розлився по всьому його тілу.
— Тебе щось вкусило? — кинувся до нього батько.
— Ой, вкусило, ой, болить! — Волав хлопець і щосили рвав на собі сорочку. — Ой, подивіться, змія. Бо-ли-ть.
До нього підбігли всі. Зірвали сорочку.
— Вогняні мурахи, — заспокійливо констатував Бунч, узявши кінчиками пальців маленьке створіння, яке швидко перебирало лапками. — Кусюча, але не бійтеся — не смертоносна потвора.
Бунч зосереджено озирнувся навкруги. Погляд його упав на дерево матамату, і він одразу ж усе збагнув. На його обличчі проступило вдоволення натураліста. Він обережно підійшов до дерева й обдивився густу ліанову поросль.
— Олесь сам накликав на свою голову біду, — сказав він тоном викладача, який з’ясовує перед студентами важливу наукову проблему. — Ці комахи водяться переважно на деревах. Хлопець шарпнув гілку і струсив на себе цілу колонію кузьок.
Бунч дістав із своєї польової сумки жовту мазь і змастив хлопцеві попечені місця.
— Чудові екземпляри тропічного царства, — заговорив він, енергійно натираючи маззю Олесеві тіло. — Ненажерливість їх не знає меж. Їхній укус надзвичайно болючий. Вогненні комахи окупували місто Авейру на річці Тапажос. Мешканці були змушені покинути свої домівки й заховатися в лісі. Кілька разів поверталися господарі додому й щоразу знаходили в своїх квартирах ненажерливих мурах. Зрештою місто обезлюдніло й заросло лісом…
Загін рушив далі. Необачний Олесів крок нагадав усім, що сельва — не принадна оранжерея й що краса її — підступна й небезпечна.