Читать «Великий день інків» онлайн - страница 125

Тільки Тумаяуа йде звичним розміреним кроком, зрідка підносячи над головою мачете. Стривожені скорпіони, сумчасті пацюки, болотні курочки й строкаті ящірки шастають з-під самих його ніг.

— Швидше б вийти з цього лісу! — стогне Олесь. Бунч веде його під руку, намагаючись бодай трохи полегшити хлопцеві дорогу.

— Небагато вже лишилось, мій хлопчику, — втішає його Бунч. — Скоро дістанемось до індіянського селища і добре спочинемо.

Ішли ще з підгодини. Нарешті хащі розступилися. Сліпуче сонце вдарило в очі. Сухий вітерець війнув у обличчя. Ліс лишився позаду.

Вдалині забовваніли конусоподібні будівлі. Це було селище людей арекуна.

Назустріч загонові, здіймаючи легку дуряву, летіла ватага голих дітлахів.

Касік Палехо

В оточенні галасливої малечі Крутояр і його супутники простували до хижі вождя.

Тумаяуа гордо крокував на чолі невеличкого загону. З хижок виходили індіяни. Зрідка Тумаяуа кидав якесь незрозуміле слово своїм одноплемінцям, після чого ті приєднувались до гурту.

— Не дуже привітно нас зустріли, Кириле Трохимовичу, — озвався Крутояр. — Мене не кидає почуття, начебто нас полонили. Ескорт такий, що й не вирвешся.

Бунч теж помітив, що індіяни кидали на них підозрілі, а то й просто ворожі погляди.

Скоро стала відома й причина нервозності господарів селища. Кілька днів тому сімнадцять молодих воїнів племені повернулися з каучукових розробок, де вони сподівались найнятись на роботу. Але на роботу їх не взяли, бо труднощі з перевезенням добутого соку примусили хазяїна плантацій скоротити розробки. Індіяни сприйняли це як особисту образу і тепер ладні були вилити свій гнів на першого-ліпшого білого.

Тумаяуа крокував спокійний, з гордовитим виразом на обличчі. Войовничий настрій індіян начебто не обходив його.

Натовп вийшов на просторий майданчик, до великої хижі вождя. Стіни її були з товстих бамбукових палиць, покрівля — з пальмового листя.

На галас юрби з хижі вийшов високий підстаркуватий індіянин із трьома пишними папуговими перами у волоссі і широким поясом на стегнах. Пояс був зроблений із смужок цупкої матерії і чимось нагадував шкіряну спідничку шотландських стрільців.

Крутояр одразу ж уловив щось спільне в обличчі касіка і Тумаяуа. У вождя було таке ж видовжене лице, гостре підборіддя й великі темні очі. І ще вражавшого зріст. Касік, як і Тумаяуа, був на голову вищий від інших чоловіків племені. Горда, з яструбиним носом голова його велично піднімалась над натовпом. “Мого зросту” — подумав Крутояр. — Чи не за зріст його й обрали на вождя племені?”

Тумаяуа підходить до касіка, приклада до грудей обидві руки й низько схиляє голову на знак глибокої пошани. Вся церемонія зустрічі відбувається в урочистій, незворушній тиші. Десятки очей з якимось дитячим зачаруванням стежать за рухами молодого провідника. Але ось погляди звертаються до старого вождя.

Палехо стоїть, наче в гіпнотичному сні. Раптом він починає повільно опускатись на землю. Сів. Плавним жестом припрошує сина і його друзів зробити те ж саме. Тумаяуа сідає поперед Крутояра й Бунча навпроти батька. Впевнено, вільно, з почуттям гідності. Він каже, що це його білі брати, що вони приїхали на великому кораблі з-за моря, що вони двічі літали в череві казкового птаха. Тумаяуа просить виявити до них повагу й любов, нагодувати їх і дати їм пристанок на ніч. Це — друзі його народу, вони не люблять Чорного Себастьяна, вони бажають щастя племені арекуна. Юнак по кілька разів повторює кожне речення, часом змовкає і уважно, пильно дивиться в темні очі свого батька. За індіянським звичаєм він чекає, доки його слова дійдуть серця старого касіка і збентежать його кров.