Читать «Великий день інків» онлайн - страница 122

— Якщо сеньйори бажають, — каже Тумаяуа, — я покажу сеньйорам печеру з таємничими знаками.

— Далеко звідси?

— Тумаяуа не поведе сеньйорів у болота, Тумаяуа добре знає дорогу.

Він повертає праворуч, просто в зелений мур, в густу вологу пітьму, розриває тесаком сітку ліан і виходить на невеличку галявину — глибоке озерце поміж врунистими берегами лісу. Йому не терпиться, тіло його вихоплюється на осоння, зблискує матово і зникає в рудій, круто спадаючій стіні.

— Прошу сеньйорів сюди! — знову з’являється його широке, вилицювате обличчя і ледь розкосі очі під чорним, рівно підрізаним волоссям.

Це і є печера. Темний тунель, заплетений зеленню, веде кудись у незбагненні прірви, під ногами чується холодок кам’яних плит, на стінах — вологість. Тумаяуа засвічує ліхтарик, і темінь вогко осідає по кутках. Стелі не видно, стіни волохатяться примарною пітьмою, тиша неймовірна, кам’яна тиша.

Кружальце світла біжить під ногами, впирається в якусь грубо тесану брилу, тремтить на ній, як перелякане звірятко. Біля нього сідає другий промінчик, третій, і ось уже всі бачать, як під темними світляками проступають ледь вловимі букви, викарбувані на камені.

— Та тут цілий заповіт! — промовляє Крутояр із затамованою радістю.

Самсонов сміється. Справжнє послання венеріанських гостей до своїх майбутніх спадкоємців. Пальці географа пожадливо обмацують кожен виступ, кожну заглибнику на кам’яній сторінці древнього манускрипта. Всі зібралися біля нього, важко дихають, насторожено ждуть.

— Це латинське письмо, — констатує Крутояр. — Але розібрати його майже неможливо.

Теплі зайчата світла сполохано стрибають з каменя на стелю, на стіни, на долівку, шукають там затишку і знову повертаються до кам’яного манускрипта.

— Місіонерський скит? Як ви гадаєте, Василю Івановичу? — цікавиться Бунч.

— Не думаю, — розмірковує вголос Крутояр. — Місіонери вибирали собі пристойніші й затишнішІ місця. Мабуть, ми натрапили на стоянку якогось древнього індіянського племені, що вже засвоїло іспанську “культуру”. — Професор повертається до провідника. — Тумаяуа, ти не знаєш, які люди були в цій печері?