Читать «Великий день інків» онлайн - страница 181
Юрій Дмитрович Бедзик
Біля намету горить багаття, з голубими жилками пригасаючих гіллячок по краях і веселими тріпотливими пелюстками вогню всередині. Високе небо мірно гойдається, спливає на землю зоряним пилом. Тихо нашіптує щось сельва. На далеких постах перегукуються вартові.
— Завтра в дорогу, — каже Крутояр. — Велика Ріо-Анчо давно заждалася нас.
— Я б охоче вирушив додому, — сонно бурмоче Бунч, розсовуючи паличкою буйне гілля.
— Але маршрут є маршрут, — посміхається до нього професор. — Найцікавіше ще попереду.
— Боже, боже!.. — Бунч вкладається боком на теплу землю. — Ще цього мало!
Олесь спить біля батька, поклавши йому на коліна голову. Спить і Самсонов. Чути його могутнє хропіння. Права рука стиснута в кулак. Здається, він тримає мачете, яким щойно прокладав собі дорогу через сельву.
Ще будуть дороги попереду, важкі й радісні, дороги надії і дороги втрат.
З сусіднього намету чути притишену розмову. Часом хтось б’є по столу кулаком. Лунає сміх. Це доктор Коельо й Філіппе Россаріо ждуть радіоповідомлення з столиці.
Що буде завтра?
Крутояр встає, розправляє плечі, дивиться вгору, понад лісом. І йому здається, що серед зірок він бачить нетлінне, навіки запалене вогнище на священній вершині Комо. “Тепер я знаю, чому плаче ночами дерево маканілья, — думає професор з тихою журбою в серці. - І чому пісні цієї країни такі безпросвітно сумні”.
В гущавині сельви перегукуються вартові. Вітер шелестить листям дерев. Десь за горою Комо розкочуються грозовиці.
1
Болівар-і-Понте Сімон —
2