Читать «Великий день інків» онлайн - страница 121

Він бундючно вклонився і поквапно вийшов із хижі.

До селища арекунів два дні ходу

Експедиція вирушила в дорогу з першими променями сонця. Тумаяуа квапив Крутояра. Він знав у цих місцях всі стежки й броди. Йому не раз доводилось ходити із свого селища в селище каучеро. Не більше двох днів зайняв би для нього перехід через дикі нетрі. Але тепер із ним були білі люди. Кволі й безпорадні в сельві, вони пробиралися крізь гущавину надто обережно й повільно. Та це й не дивно. Адже вони жодного разу в житті не зустрічали господаря лісу — пуми, а про араньямону навіть не чули.

Правда, у білих людей був один револьвер, пара рушниць і два мачете, подарованих капітаном Пабло. Окрім того, вони вміли користуватися невеличким кружальцем із скла й заліза. Молодий сеньйор, якого всі звала Самсоновим, визначав по ньому схід сонця і край холодних вітрів. Коли грозова хмара закривала небо і в лісі ставало так темно, як у трюмі ланчії, білі люди дивилися на крихітну живу стрілку, і вона показувала вірний шлях.

Однак треба було поспішати. Якщо загін апіака зустріне їх у сельві, їм не уникнути лиха.

— Не треба брати багато їжі, - казав професорові Тумаяуа. — Легко ходити — далеко ходити.

Але сам він бере дуже багато їжі. І всього іншого, що може знадобитися в далекій дорозі. Він хоче бути і носієм, і провідником, і добрим порадником білих людей, які ще там, на “Голіафі”, стали йому друзями. Серце юнака відкидає думку, що вони — “аборісадо”, погані чужинці, про яких так часто говорить батько, ті самі “аборісадо”, що занапастили їхню країну і своєю жадобою кинули тінь смутку на вічно веселе сонце. Не може того бути! Тумаяуа вірить веселому, доброму Олесеві, і його батькові, і товаришам його батька. І тому Тумаяуа вибирає найлегший шлях і в очах його, що звертаються до білих братів, стільки суворої, земної турботи.

А сельва все важче зводиться перед ними, і ліани, ніби живі, тягнуться зі всіх боків, звисають зміями, обплутують дерева лапами спрута, корчаться в повітрі. Ліс такий чудернацько великий, темний, німий, він так давить, навалюється на мозок, впивається зеленими очима в серце, що вже зовсім не відчуваєш ні своїх ніг, ні своїх рук. І здається тобі, що не ти йдеш, що не ти ступаєш по м’якому, прілому листі, а хтось інший іде, а ти — тільки дивишся на нього оддалік, стежиш за ним повним зеленої каламуті поглядом. Все тут стерте, змішане, розчавлене вагою велетня. Вологі солодкувато-млосні випари немов змішалися з чорним мороком і проникають у кров, як отрута.

Тільки Тумаяуа іде вільно й легко, і байдуже йому до ліан, до дурманливо-вогкого смороду, до зелених очей сельви. Пружною ходою ступає він по ледь видимій стежці, перестрибує з стовбура на стовбур, рубає тесаком густе плетиво ліан. І здається, він зовсім не втомлюється і ця безугавна гра в довгої лози з ліанами й гілками наче завдає йому втіхи. На його обличчі немає й сліду виснаження, тупої байдужості. Навпаки, він увесь час жадібно вбирає в себе гру навколишніх барв, він ловить якісь таємні голоси пущі, він радіє незбагненно-прекрасним звукам. Кожен порух, кожен жест його гнучкого, бронзового, лискучого тіла немов пройнятий веселою безтурботністю. Зрідка він спиняється, впевнено, твердо, несподівано, і тоді вся його Істота кам’яніє, зливається з сельвою. Вже не розрізнити ні рук його, ні обрисів голови, ні всієї високої, гінкої постаті. Він розтанув у каламутно-зеленому потоці сельви, у вічному потоці століть. Маленька душа древнього воїна ніби ввібрала в себе всі звуки і всі шерехи сельви, напружилась, гаряче тремтить в чеканні. Очі індіянина рівно і владно дивляться в холодну пітьму. Шукають чогось у глибині нетрів.