Читать «Дивовижна одіссея Феді Кудряша» онлайн - страница 14

Звичайно, Феді ця пропозиція дуже сподобалась. «Хоч побачу, які тут каюти».

Простора одномісна каюта була вмебльована по-сучасному — зручно і просто. Полірований столик, на ньому білий телефон. Інші меблі й стіни приємного абрикосового забарвлення.

— У вас тут затишно, — промовив Євген Михайлович.

Атож, коли обладнували корабель, врахували все — і комфорт, і зручність. Ось бачите, замість дерева і звичайних декоративних тканин тут використано пластифіковані матеріали… Хімія! Дешево й гарно. І воднораз безпечно проти пожежі… А зверніть увагу на температуру в каюті. Не жарко й не холодно. Тут змонтовано спеціальну систему кондиціювання, коли повітря при потребі охолоджується чи навпаки — підігрівається. Так само регулюють і вологість.

Федя зацікавився невеличким портретом у рамці, що стояв на столику. Це було фото військового, підполковника. Приємне, відверте обличчя, погляд ледь задумливий. На грудях два ордени Червоного Прапора і медаль «XX лет РККА».

— Мій батько, — пояснив Віктор Іванович. — Це його останнє фото. — Він помовчав. — До речі, коли будете в Севастополі, обов'язково підійміться на Сапун-гору. Враження незабутнє. Я там довго ходив по траншеях, по бліндажах, усе думав: «Це ж тут біля гармат і мінометів двісті п'ятдесят днів і ночей стояли на смерть наші солдати й матроси, захищаючи Севастополь від фашистів… Для мене Сапун-гора особливо священна. Дванадцятого квітня сорок другого року там поліг мій батько, командир бригади морської піхоти…

Віктор Іванович замовк. Було видно, що він розхвилювався.

— Йому було всього двадцять шість, а він уже воював із франкістами в Іспанії. Я й іспанську обрав не просто так, а в пам'ять про батька… Пригадую тридцять шостий рік, усіх нас тоді дуже хвилювала громадянська війна в Іспанії. У мене, чотирнадцятилітнього хлопчака, на стіні висіла карта, і я прапорцями позначав на ній лінію фронту. Тоді й почав вивчати іспанську… А там через п'ять років війна ввірвалася і до нашого дому. Я одяг солдатську шинелю…

В каюті запанувала тиша.

— Ми вас не затримуємо, Вікторе Івановичу? — спитав Євген Михайлович.

— Ні, ні, що ви! Сьогодні я вільний. Мій колега повіз туристів до Нікітського ботанічного саду, а звідти — до водоспаду Учан-Су. Так що я до ваших послуг… — він глянув на годинника. — Втім, здається, вже час обідати. Чи не пообідали б зі мною за компанією?

— Охоче. Ми самі ще не обідали.

— Тоді ходімо.

Вони спустилися з прогулянкової палуби до головного ресторану. Якусь мить Федя розгублено обдивлявся навкруги. Нічогеньке собі приміщення — чого доброго, більше за їхній шкільний спортзал! А гарно ж, що не кажи! У центрі красиві колони, на стелі оригінальні матові світильники. Зручні крісла. І чистота скрізь ідеальна…

— Скільки ж чоловік тут може одночасно пообідати? — спитав Євген Михайлович.

— Тут майже сотня столиків, — відповів Віктор Іванович, — так що обідає десь приблизно чотириста чоловік, майже половина всіх пасажирів теплоходу. Цей ресторан на так званій «верхній палубі». Нижче — друга, третя, четверта і п'ята палуби, всього ж їх на кораблі десять.