Читать «Дивовижна одіссея Феді Кудряша» онлайн - страница 16

…До готелю Федя з батьком потрапили вже пізно ввечері. Хоч давалася взнаки втома, хлопчик довго не міг заснути. Огляд корабля залишив у пам'яті неабиякий слід, вніс страшенну плутанину в його думки. Те, що Кудряш побачив лише за один день, годі було вичитати в книгах, яскраві картини баченого пропливали перед очима. Він захоплювався морським лайнером «Іваном Франком». Та сильним було й переконання, що справжні моряки були лише за часів парусного флоту.

Розділ п'ятий

В ГІРСЬКОМУ КРИМУ

Ось уже кілька днів Федя з батьком подорожують по гірському Криму. Позаду залишились Соколине, Бахчисарай, Кореїз… Встигли побувати і у Великому Каньйоні, і в печері Данильча-Коба, і на скелі Орлиний заліт… Взагалі, що не день, то нові й нові враження.

Обидва, і батько й син, були задоволені. Ще б пак: пощастило записати на магнітофонну плівку крики фазанячого виводка, мелодійний, трохи журний голос совки-сплюшки, що ніби заколисує мешканців лісу своїм безугавним: «Сплю-у! Сплю-у! Сплю-у!»

Поповнилась колекція і голосом кримської сойки. Ця перната солістка привернула їхню увагу своїм неабияким умінням наслідувати пташині голоси. Протягом десяти хвилин вона то каркала по-воронячому, то стрекотала, мов справжня сорока, то навіть пробувала співати по-солов'їному…

І знімки будуть чудові. Чого варте лише хоч би одне фото красеня муфлона! Як нелегко було Феді підкрастися до нього: полохливий гірський баран обережний і недовірливий…

Вечоріло. Сонце сховалось за пасмом гостроверхих скель. Після виснажливої спеки дихнуло приємною свіжістю і прохолодою.

Євген Михайлович подивився на годинника.

— Пора нам, Федю, і на спочинок.

Вони вибрали невелику мальовничу галявинку, що ховалася серед старезних світло-сірих буків. Кілька хвилин — і вже напнуто намет.

Федя пішов по воду, а коли вернувся, обережно несучи два повнісінькі казанки, батько розклав багаття..

Хто не бував у походах, тому невтямки, який смачний пшоняний куліш, зварений у казанку на вогнищі. Дарма що від нього злегка тхне димом — так навіть краще. Дим надає якогось особливого, неповторного при-і паку. А картопля, спечена у вугіллі й попелі,— що може бути смачніше! Недарма ж ще в далекі двадцяті роки з ентузіазмом оспівувала її дітвора — «піонерів ідеал»… Хай пригоріла котрась картоплина, взялася чорнотою, а інша не спеклась, та хто ж зважає на це? Візьмеш її гарячу, перекидаєш з руки в руку, студиш, а від неї такий аромат, що тільки слинка котиться, аж млосно стає…

А чай… Немало доводиться затратити і сил, і вміння, а коли хочете, й наполегливості,щоб скип'ятити воду в казанку. Ось вона вже забулькала, заклекотіла. Ти хапаєш перекладину, на якій висить закіптявілий казанок, вже відчуваючи, як обпікає тобі рота запашний солодкий чай. Але що це?

Один невдалий рух — і казанок, ковзнувши з перекладини, падає в багаття. Тільки біла пара заклубочилась догори, сердито шипить вугілля, мов кепкує з тебе, незграби. Кінець усьому—чаю нема! Засмучений і спантеличений, береш ти порожній казанок і, вимастивши сажею руки, плентаєшся в темряві до струмка.