Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 123
Олесь Бердник
— То який же з тебе цар буде? Замість того, щоб змагатися з ворогом, заснеш! Що ж, воєводо, ти вибрав долю: іди і спи!
Майдан аж заколихався від реготу й втіхи. Тирло зціпив зуби від злості, опустивши погляд додолу, Печерун підскочив до сина, щось прошепотів. Мечик радісно закивав.
— Ну, Мечику, — звернулася до нього Мирося, — лишився ще ти. Чи одгадаєш загадку?
— Одгадаю, — засміявся Мечик, і рот його роз’їхався від задоволення, як верша. — Наймиліша в світі — твоя любов! Ги!
— А ти звідки теє знаєш? — гостро запитала Мирося.
Мечик розгубився.
— Я тебе не кохала, — додала царівна. — Звідки ж тобі знати, що моя любов наймиліша?
— Кажи наступну загадку, — невдоволено озвався цар. — Не роби моїх воїв дурниками. Не муч лицарів…
— Слухайте, лицарі, мою найголовнішу загадку, — урочисто мовила дівчина. — Що в світі найгарячіше?
— Жар, — з надією відповів Борен.
— Водою можна залити…
— Сонце найгарячіше! — підхопив Тирло.
— Стань в тінь — не буде пекти! — заперечила царівна під схвальний гомін.
— Я скажу, — вихопився вперед Мечик. — Найгарячіше, коли тебе ремінним батогом добре виполощуть! Довго пече, аж сісти не можна! І чого ви смієтеся?
Люди реготали, хитаючись, мов жито під вітром. Печерун ляпнув руками об поли корзна, люто засичав до сина:
— Зморозив! Дурня оковелок!
— Хоч і пече, Мечику, — відповіла царівна зніченому воєводі, — проте біль вщухає. А ще одне скажу тобі, лицарю: не гоже воякові заробляти на такий гостинець!
— Що, з’їв? — жартівливо гукнув Боян.
— Ой, і в мене запекло, — витираючи сльози на щоках, озвався цар. — Отак насмішила, химерна дівка! Кажи далі, що там у тебе?
— А тепер скажіть, лицарі, — запитала Мирося, — що в світі найголосніше?
— Теж мудра загадка, — вкинув слівце Боян.
— Грім! — з певністю гукнув Борен. — Як гримне Перун — не відаєш, куди сховатися! Дуже страшно!
— А все ж, можна сховатися в глибокий льох, де грому не чути!
— Го-го! — зареготався Тирло. — В цій загадці — хитрощі, як і в перших. Я знаю…
— То кажи, хай їй заціпить! — пробурчав цар. — А то вона всіх вас дурнями поробила!
— Найголосніше співає півень! Навіть сонечко його чує: як заспіває півень — встає… А що, вгадав?
— Не вгадав, — одвернулася від Тирла царівна. — І без півня сонце встає. Є такі царства, де півнів нема.
— Найголосніше бурчить у животі, — чухаючи в потилиці, сказав Мечик. — Чого це ви регочетеся? — визвірився він на людей, які хилилися один на одного від нестримного сміху, шаленіючи від веселощів.
— Отак осоромив! — схопився за голову Печерун, люто блимаючи на сина. — Дурень, та ще й з-за рогу мішком прибитий!
— Як у пузі бурчить, неодмінно почуєш, — розвів руками Мечик. — Давай йому жерти, бо біда! І від того бурчання в жодному льоху не сховаєшся!
— Ну й утнув! — сміявся цар. — Ой, аж у боці закололо! Я й не знав, Печеруне, що в тебе синок такий сміхач? Миросю, давай далі, я давно так не веселився…
— Все, — мовила царівна.
— Як то все?
— А так. Три загадки. Лицарі не одвітили й на одну. Ні з кого вибирати нареченого. Хіба що… може, хтось інший одгадає?