Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 125

— Ви ж обіцяли, татку, — крізь сльози озвалася дівчина. — Люди, ви чуєте?

— Слава Зореславу! — кричали витичці, розмахуючи шапками, мечами, руками. — Зореслав переміг!

— Цитьте! — репетував Горевій. — Щоб вам заціпило! Ганьбити царський рід? Скорше в мене на коліні конопля виросте, як теє буде! Ось так!

— Царю, — зважився на слово Зореслав, — я кохаю твою доньку. Чи я гірший від твоїх лицарів? Хіба не я врятував тебе від смерті?

— Ага, вихваляєшся? Довіку попрікатимеш мене?!

— Він мій наречений! — тупнула ногою Мирося.

— Візьміть голодранця! — розлючено крикнув цар вартовим, і вої накинулися шуліками на безоружного Зореслава. — В льох його! Іч, закортіло смердові в царські хороми! Ой, ведіть мене… темніє в очах…

Дружинники купою насіли на юнака, зв’язали і потягли у вежу. Слідом поплентався Горевій, опираючись на вартових. На ґанку зупинився, посварився на доньку.

— На тебе наслано! Хтось наворожив! Не треба мені царевича! Сам царюватиму! І не вмру — чуєш? Знахарів… ведунів з усього світу скличу… Найкращих… Ой! Ведіть мене… Сам царюватиму!..

— Ех, царю, царю, — кивав головою Боян, прислухаючись до невдоволеного гомону людей, які потроху розходилися з майдану. — І ти такий, як всі інші володарі. Недарма казав на прощання Горипал: хто має владу, той насильник! Нема правди у царів…

— Синку, синочку, — поривався до вежі Корінь, пробиваючись крізь кільце воїв. — Чого тебе потягло у прокляте сильце? Я ж казав тобі, молив! Не послухався! Пустіть мене до сина!..

— Йди геть, дурний чоловіче! — гримнув воєвода. — Не гніви царя! Все минеться, дай володареві охолонути!

Дівчата втішали Миросю, але вона не могла стримати ридання. До неї наблизився Боян, торкнувся сухою долонею чола.

— Втішся, дівчино. Чуєш? Не край серця передчасно.

Мирося втерла залите слізьми личко, з надією глянула на сліпого співця.

— Що нам робити, любий старче? Поможи, я тобі віддячу!

— Е, пусте мовиш. Нащо мені дяка? Аби кохання ваше не зміліло, не стало попелом. Ти ж хитра, а одразу у відчай впала…

— Яка я хитра? — схлипнула дівчина.

— Навіть мене обдурила, — осміхнувся Боян. — Хлопцем прикинулась. Я відчуваю — щось не те… потім здогадався… Розумна в тебе голова, а як прийшло до вузлика — тут і плачі пішли. З твоїм батеньком треба хитрощів і хитрощів! Давай зберемося десь у затишку та й погомонимо…

— Кажи, — припала до нього ясочкою дівчина, — всі мої подруженьки допоможуть тобі, тільки звели, що треба. Заради кохання ми на край світу підемо, аби любий мій став нареченим ладом!..

— Спочатку постав мені чару та нагодуй, — пожартував Боян. — А я вам пісню заспіваю. При пінистій чарі та під веселу пісню краще бесідувати. Веди мене, царівно, щось вигадаємо, не пропаде твій коханий…

Дума третя

ЖИВА ВОДА

СИЛЬЦЕ

Вої потягли Зореслава темними переходами, вкинули до льоху. Він боляче вдарився об каміння, схопився на рівні ноги, щоб знову змагатися з насильниками, та перед його носом грюкнули оковані бронзою двері, почувся зловтішний сміх воєводи Тирла, а потім у заґратованому віконечку з’явилося його баб’яче лице з ріденькими вусами, спотворене злобою.