Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 122

На ґанок вийшов, опираючись на плечі воїв, цар Горевій, махнув рукою, сів на високий дубовий стілець, оздоблений золотим та срібним узором.

— Поспівали, погомоніли — доста! Лицарі мої вірні, виходьте в коло! Люди витицькі, моя донька Миро-ся має вибрати нині мужа, а вам царевича! Воліє вона, щоб її обранець одгадав якісь там загадки… Хай буде на те воля Дажбога! Миросю, що ти там задумала, кажи мерщій.

Дівчата зняли з царівни серпанок, наділи на коси барвистий весняний вінок. Зореслав аж подався вперед, прикипівши очима до коханої: що вона затіяла, навіщо це зборище перед людьми? Невже справді вибиратиме собі мужа поміж смішних, пришелепуватих воєвод, котрі навіть не зуміли оберегти царя в бою?

Мирося лукавим поглядом обвела воєвод, які стояли перед нею в бойовому спорядженні — в шоломах, панцирах, при мечах, — і вийшла в коло.

Печерун підступив ззаду до сина, прошепотів:

— Не одгадаєш — уб’ю!

— А дідько її знає, що вона загадає, — огризнувся Мечик. — Вона змалку кручена, як щось утешеться в голову…

— Що на світі наймиліше? — продзвенів над майданом голосок царівни.

Юрмище змовкло. Боян втішно закивав головою.

— Мудра дівчина. Навряд чи ці недоумки одгадають…

«Що на світі наймиліше? Що на світі наймиліше?» — покотилося між людьми.

— Цитьте! — гримнув цар. — Що тут одгадувати? Пуста загадка. Царська влада наймиліша…

— Не вас питаю, татку, — осміхнулася царівна. — Хай лицарі відповідають.

— Я скажу, — несміливо озвався воєвода Борен, поглядаючи на Горевія. — Ласка царська наймиліша…

— Лакуза, — шепнув Корінь. — Холопська душа, одразу видно…

— Дурний, аж пальці знати, — додав Боян.

Мирося сміялася, а з нею разом її подружки і весь майдан.

— Коли царська ласка наймиліша тобі, воєводо, то жди її, а до мене — зась!

Витичці заревли від захоплення, а Борен спалахнув від сорому, мов жарина, і навіть цар хихотів, схвально позираючи на доньку.

— Мов мечем рубонула, — шепнув Корінь Зореславові. — Розумна дівчина. Якби не царівна, гарна невісточка була б…

— Мовчіть, не крайте мого серця, — зітхнув син.

— Я відаю, що в світі наймиліше, — подався вперед воєвода Тирло, товстий пикатий чоловік. Він ввічливо поклонився царівні, переможно глянув на юрму. — Є така казка, а в ній загадка. Мені колись бабуся оповідала. Хі-хі! Наймиліший — сон. О! Еге ж я вгадав, царівно?

— Сон? — з подивом перепитала царівна.

— Атож! — розгублено підтвердив воєвода. — Що не роби, а спати треба.