Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 124
Олесь Бердник
Вона кинула промовистий погляд на Зореслава. Юнак подався наперед, паленіючи від хвилювання, і хрипким голосом звернувся до Горевія:
— Я знаю…
— Знову цей парубійко, — здивувався цар. — Що ти знаєш?
— Як розгадати загадки…
— Хай розгадує, — озвалася Мирося, підступивши до батька.
— І ти його вибереш, як він розгадає?
— Атож. Ти ж сам згодився, що така умова…
— Ну й дурна. Я казав про лицарів. А він — пастух.
— Ти сам нарік його воєводою! — спалахнула донька. — Ти його нагородив!
— Я нагородив, я можу й розгородити! Так ти гадаєш, що він знає? Лицарі не відають, а пастух знає?
— Знає чи ні — хай скаже…
— Хай! — згодився цар. — А ми посміємося.
Царівна підвела погляд на Зореслава, зашарілася.
— Кажи, юначе, що в світі наймиліше?
— Воля, — сказав хлопець, і люди на майдані завмерли, ніби оцінюючи його відповідь. — Воля — наймиліша в світі!
— Одгадав, — почувся в тиші голос Бояна. — Орел!
— Одгадав! — радо підтвердила царівна
— Йому хтось підказав, — невдоволено буркнув цар.
— Друга загадка, — гукнула Мирося, покриваючи шум дзвінким голосом. — Що в світі найгарячіше?
— Любов, царівно. Кохання, — зітхнув Зореслав. — Як торкнеться серця, вічно пектиме. Нічим не загасиш…
Дівчата — Миросині подруги — з радісним щебетанням кинулися до Зореслава, почали його обнімати, цілувати, наділи на шию гірлянду з польових квітів.
— А що, — сміялася щаслива Мирося, лукаво зиркаючи на батька, — самі бачите, татку, що парубок одгадав загадку. Мої подружки схвалюють його відповідь.
— Ви всі хитрі, як вужаки, — нахмурився цар. — Змовилися!
— Де він набрався тієї мудрості? — здивувався Корінь. — Хіба думалося, що в мене такий син росте?
— Останню загадку одгадай, юначе, — мовила царівна. — Що на світі найголосніше?
— Тиша, царівно, — твердо промовив Зореслав.
— Оце устругнув! — залився сміхом Тирло.
— Хі-хі! Тиша! — ошкірив зуби Мечик. — Сказав ще дурніше, ніж я. Це ж треба вигадати?
Царівна взяла Зореслава за руку, глянула на батька.
— Він одгадав, татку. Найгучніший крик затихає. А тиша одвічно панує. Зійди на гори — тиша. Зійди в підземелля — і там вона…
Хвиля зворушення й втіхи прокотилася в Боянових грудях. Він згадав далекі Чорні Гори, прощальне вогнище, світлий лик Тайно-Дива. О мудрий старче, твої чарівні заповіді породжені досвідом віків, великим знанням, довголітнім спогляданням. А звідки ж у душі юної дівчини народилися слова твоєї таємничої заповіді: всі громи закінчуються тишею?
— Слава Зореславу! — гримів майдан радісними вітаннями.
— Слава Зореславу!
— Він переміг, татку! — голосно сказала Мирося, підводячи ошалілого від щастя хлопця до Горевія. — Він мій обранець!
— Лихо, царю, — по-гадючому зашепотів за спиною володаря Печерун. — То все чари. Пастух Корінь — ведун, він знає всякі трави. На Миросю наслано. Бережися, царю…
— Татку, чому мовчите? — наполягала царівна.
— Не бути тому, що ти мовиш, — розпалився Горевій. — Підведіть мене… Ой! Болить… Геть усіх, не хочу бачити нікого. А ти, дурна дівчино, що надумала? Сина пастуха — царевичем? А як я помру — царем? Га?