Читать «Лабіринт Мінотавра» онлайн - страница 121

Святковий гомін котився понад майданом, біля вогнищ дружинники й ремісники пригощалися з грубезних дубових бочок медами, наливаючи запашний напій у глибокі бронзові черпаки. А дівчата й жінки, діти та старі люди купчилися біля царської кам’яниці, позирали на ґанок, звідки мала вийти царівна. Всім було весело й цікаво: витицький люд знав, що Мирося вибиратиме собі дружину якось незвично, не так, як всі. Прийшов до городища і пастух Корінь, назирив поміж товпищем сина Зореслава, привітався з ним.

— Як тобі тут? — тривожно заглянув у очі синові. — Чому змарнів? Тільки одна ніч минула, а ти вже якийсь… не такий…

— Який же я?

— Сам не свій. А вчора ти славно гамселив ворогів. Якби не ти, непереливки було б цареві. Хвалю, синку, хвалю…

— Ой, татку! — похмуро одвітив син. — Мені тепер не до того!

— Бачу, бачу! Гадаєш, я не збагнув? Уже прикипів серцем до царівни? Все одразу на мою голову накотилося, всі лиха світові. Дурний ти, аж кручений. Лізеш сам у пащу гадючу, наче дурне жабеня. Колись сміятимешся над собою…

Хлопець одвернувся з досадою.

— Може, колись і сміятимуся… а нині плакати хочеться…

Його душу рвали на частки незримі шуліки. Не міг діждатися, коли з’явиться Мирося, щоб зазирнути їй в очі. Що ж сталося, що одразу після благословенної ночі вона вирішила одружитися? А як же їхнє кохання? Квітка серед чарівної галявини? Чи то приснилося? Привиділося у химерній мрії? А в житті — зась пастухові до серця царівни?..

Неподалік почулися ніжні перебори гусел, тихий голос Бояна заспівав прадавню думу. Корінь з сином пробилися до ґанку, зупинилися коло співця. А він, звівши незрячі очі вгору, перебирав чутливі струни і вплітав у тривожну мелодію дивні слова:

Гей, думо вірная, струни звучнії, Проженіть мою тугу чорную… Розкажіте мені та порайте мені, Як у світі білому жити праведно? Щастя де моє? Доля де моя? Гей, правда де моя? Засіваю ниву щирим зерном, гей, А на ній восени кукіль родиться… Гей, мурую хату для родини я — А живу весь вік сиротиною… Моя доленька, мов билиночка, За вітрами покотилася… Пісня вірная та й відказує: — Засівай ниву вольною волею, А муруй світлицю словом праведним, Незрадливою яснодумою! Вольною волею, Словом праведним! Яснодумою, гей, гей, гей!

— Не до вподоби тут пісні Боннові, — тихо мовив Корінь синові. — Глянь, Печерун вовком дивиться на співця, з’їв би його живцем.

Люди щиро вітали Бояна, над майданом котився схвальний гомін. Раптом з дверей вийшла Мирося, за нею. вибігла світлична дівка Зоруля, і одразу ж весела зграйка подружок царівни оточила її кільцем, накинувши на неї темну фату. Дівчата почали хороводити, заспівали:

Відлітає лебідонька із гнізда, І сестричок і подружок покида Дужі крила на вітри її несуть, Прокладають в дивоколі нову путь — Ой коли ж тебе, лебідонько, чекать? Ой та де ж тебе, сестриченько, стрічать? Чи у лузі на некошеній траві, Чи в прозорій дивокола синяві? — Гей, сестрички, як раненько навесні Лебедині ви почуєте пісні. Принесе мій милий з дальньої землі Клич кохання на широкому крилі.. Згине милий — то не ждіть мене здаля, Чужинецька похова мене земля… Згину я — тоді в весняні дні Не почуєте ви лебедя пісні! Відлітає лебідонька в далину, У країну чужинецьку та сумну… Крила дужі на вітри її несуть, Прокладають в дивоколі нову путь…