І ще Сандра Монтаньоль була непристойно молода, набагато молодша від Ольги. Чарівна дурепа. Українського походження. Вискочила заміж за старого барона й пишається. А треба не носа задирати, а під ноги дивитись.
Ольга Іванівна й подивилась.
Нещодавно настелений паркет був абсолютно зіпсований.
Ще й на видному місці — біля входу в бібліотеку, куди пані Ярижська збиралась вести баронесу-слідопитку. А Сандра зіщулилась, очі злякано бігали: на стіну, на підлогу, на стелю.
З нижнього залу долинала піднесено-сумна флейтова мелодія «Самотнього пастуха» Поля Моріа.
Будинок наче очікував на нове нещастя.
Лешек Дезідерій Владислав Городецький був геніальним архітектором, елегантним франтом, відважним мандрівником, таланистим мисливцем, цікавим іронічним співбесідником, людиною еклектичною й несподіваною. В усьому. Гордий і незалежний, хоробрий і мудрий, підприємливий та ініціативний. У ньому було щось і від нестримних іспанських конкістадорів, і від дивовижно різнобічних художників Епохи Відродження.
Він кохав жінок і новий на той час будівельний матеріал — бетон
Народився в Україні, а помер в Ірані.
Любив спартанські сафарі в Азербайджані, Персії, Афганістані, в далекій Кенії та на Алтаї — й цінував витончену розкіш затишних інтер'єрів.
Найзнаменитішу свою споруду почав з парі й блискуче його виграв: за два роки в особняку, зведеному на геть не підходящому для будівництва урвищі, приголомшених гостей пригощали смаженим кабаном. Але не власноруч упольований зодчим звір здивував усіх, а сам Будинок з химерами — магнетично притягальний, загадковий, незбагненний, неповторний.
А ще Городецький спроектував та звів прекрасну віллу в Євпаторії, мисливський будиночок у Петергофі, головний залізничний вокзал в Тегерані й палац для іранського шаха, фабрику вуглецю та штучного льоду в Сімферополі, торговельні ряди, бійню й гімназію в Черкасах, філігранну караїмську кенасу, романтичні склепи й мавзолеї для київських аристократів, цукровий завод, лікарню, не гребував каналізацією… І жодна зі споруд не залишилась сірою чи невиразною, на всіх вистачило його невичерпної фантазії!
Та більш за все вражає костел святого Миколая у Києві, що вже понад століття драматично простромляє небо над містом. Готика. Гострі шатра не просто прагнуть увись, а немовби навіки поєдналися зі Всесвітом. Поруч з ним кожна душа прагне очищення…
До чого тільки не приклав рук та фантазію Лешек Дезидерій Владислав!
Але до палацу в Барвінківцях він мав лише дотичне відношення. Його заздрісний наступник молодий архітектор Григорій Василай побився з метром об заклад, що його будинок буде сприйматися знавцями як витвір самого Городецького. Найкращий витвір. Шедевр. І посилено розпускав чутки, що проект зроблено автором Будинку з химерами.
Так, Василаю вдалося наслідування еклектичного використання старовинних стилів, їх поєднання вийшло тривожно-гармонійним, палац подобався всім, але доля самого будівничого та його близьких в цьому домі склалася трагічно.
Хоча замовником виступав Барвіненко, архітектор будував його і для себе, бо якраз тоді обручився з молодшою дочкою Гната Пилиповича. Старався для тієї, що мала стати, але так і не стала його дружиною.
Всі дивувалися: навіщо було зносити старий будинок — міцний, міг би ще століття простояти. Хіба що місце дуже красиве. Під’їжджаєш до Барвінківців, дивишся з гори: ліворуч — містечко, праворуч — порослий соснами та ялинами старий парк. Між деревами — дах панського будинку. Фасад обернений до дороги, а з вікон іншого боку — нечувано прекрасний краєвид: ріка, круті береги, зелень, квіти.
Барвіненки з покоління в покоління кохались на хвойних породах, привозили якісь екзоти навіть з-за океану. Тому парк завжди був вічнозеленою оазою серед звичного для цих місць лісостепу.
Здавалося, вічнопрекрасним та вічнощасливим буде й палац.
Таємниця імені його справжнього творця мала розкритися несподівано й бучно.
Але не була розкритою ніколи.
