Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 31

– Я вважаю, що звинувачення було правдиве, – продовжувала міс Брент. – Ви ж бачили вчора ввечері. Повністю зламалася і зомліла. Вона не могла винести думки про те, що її злодіяння викрили. Буквально померла від страху.

Лікар Армстронґ недовірливо похитав головою.

– Теоретично це можливо, – сказав він. – Та не варто цього стверджувати без конкретнішої інформації про стан здоров’я покійної. Якщо в неї справді була серцева недостатність…

Емілі Брент тихо сказала:

– Можете назвати це Божою карою.

Усі приголомшено подивилися на неї. Містер Блор знервовано зауважив:

– Міс Брент, ви зайшли надто далеко.

Вона глянула на них сяючими очима. Її підборіддя задерлося.

– Гадаєте, це так уже й неможливо, що грішника вразив гнів Божий? А я в цьому переконана.

Суддя погладжував пальцем по підборіддю. Він пробурмотів із ледь прихованою іронією:

– Моя люба леді, на основі свого досвіду зі злочинцями, скажу вам, що Провидіння залишає розслідування справи й покарання винних на нас, смертних, і цей процес часто обтяжений труднощами. Простих шляхів немає.

Емілі Брент знизала плечима.

Їх перервав Блор:

– Що вона їла або пила минулого вечора перед тим, як лягти?

– Нічого, – сказав Армстронґ.

– Нічогісінько? Навіть чашки чаю? Склянку води? Закладаюся, вона випила. Такі жінки завжди п’ють чай.

– Роджерс запевнив мене, що вона не мала в роті ні рісочки.

– Ага, – сказав Блор. – Та він міг сказати що завгодно.

Його тон був настільки багатозначним, що лікар сердито глянув на нього.

– То ви так вважаєте? – сказав Філіп Ломбард.

– А чому б ні? – агресивно відповів Блор. – Ми всі чули вчора звинувачення. Можливо, це цілковита нісенітниця, явна маячня. А можливо, і ні. Припустімо на мить, що це правда. Роджерс і його баба вколошкали ту стару. І що ми маємо? Вони собі щасливо жили, почувалися в безпеці…

Їх перебила Віра. Тихим голосом вона сказала:

– Неправда, гадаю, місіс Роджерс ніколи не почувалася в безпеці.

Блор, здавалося, трохи роздратувався, що його перебили.

«Чого ж чекати від жінки», – сказав його погляд.

Він підсумував свої слова:

– Цілком можливо. Та все-таки, як вони вважають, їм ніщо не загрожує. І раптом учора ввечері якийсь божевільний розбовкав їхню таємницю. А що сталося? Жінка «зламалася». Вона стала сама не своя. Помітили, як її чоловік крутився поруч неї, коли вона почала приходити до тями. Це подружня турботливість? Ніколи у світі. Він був як на голках. До смерті боявся, що вона щось вибовкне.

А тепер добре подумайте! Вони скоїли вбивство, і їм це зійшло з рук. Та якщо розворушити ту справу, що буде? Ставлю десять до одного, що жінка видасть таємницю. У неї нервів не вистачить стояти й нахабно заперечувати свою провину. Для свого чоловіка вона – жива загроза. У той же час, він не панікує. Він брехатиме аж до Страшного суду. Але він не впевнений у ній. І якщо вона зірветься, його шия в небезпеці! Отож він і хлюпнув їй чогось у чай, щоб упевнитися, що її рот замовк назавжди.

Армстронґ задумливо зауважив:

– На її тумбочці не було порожньої чашки. Там взагалі нічого не було. Я дивився.