Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 33

Це було настільки несхоже на стриманого дворецького, що Армстронґ був приголомшений.

– Будь ласка, сер, можна вам дещо сказати? Але в будинку.

Армстронґ повернувся та увійшов у будинок з ошаленілим дворецьким.

– Що сталося, чоловіче? Отямтеся.

– Сюди, сер, проходьте сюди.

Він відчинив двері в їдальню. Лікар пройшов першим, Роджерс попрямував за ним і зачинив за собою двері.

– Ну, – спитав Армстронґ, – що таке?

Шия у Роджерса нервово смикалася, наче він ковтав клубок. Він говорив уривками.

– Тут щось відбувається, сер, та я не розумію.

Армстронґ строго спитав:

– Щось? Що саме?

– Ви, напевно, подумаєте, сер, що я божевільний. Скажете, що все це нічого не значить. Але це треба пояснити, сер. Це треба пояснити! Тому що це якесь безглуздя.

– Що ж, чоловіче, то скажіть мені, що відбувається. Не говоріть загадками.

Роджерс знову ковтнув.

– Ці маленькі фігурки, сер. У центрі столу. Порцелянові статуетки. Їх було десять. Клянуся, що їх було десять.

Армстронґ кивнув.

– Так, десять. Ми порахували їх учора за вечерею.

Роджерс підійшов ближче.

– У тому-то й річ, сер. Учора ввечері, коли я прибирав зі столу, їх було тільки дев’ять. Я помітив і подумав, що це дивно, та не надто тим переймався. І от, сьогодні вранці, сер. Коли я готував сніданок, то не завважив. Я був засмучений, самі розумієте. Але тепер, коли я прийшов прибрати. Гляньте, якщо не вірите.

Їх тільки вісім, сер! Лише вісім! Це ж якесь безглуздя, правда? Лише вісім…

Розділ сьомий

І

Після сніданку Емілі Брент запропонувала Вірі Клейторн знову піднятися на пагорб і чекати на човен. Віра неохоче погодилася.

Вітер посилився. На морі з’явилися білі гребінчики хвиль. Рибальських човнів не було, як і жодного знаку моторного човна.

Самого села Стіклгевен видно не було – лише пагорб, що здіймався над ним, скеля з червоного каменю, що, виступаючи, приховувала невеличку затоку.

Емілі Брент сказала:

– Чоловік, який нас учора висадив, здавався надійною людиною. Справді дуже дивно, що він запізнюється цього ранку.

Віра не відповіла. Вона намагалася побороти зростаюче відчуття паніки.

Вона наказувала собі: «Маєш тримати себе у руках. Це на тебе не схоже. У тебе завжди були міцні нерви».

За хвилину-другу промовила вголос:

– Як би я хотіла, щоб він прибув. Я… Я хочу вирватися звідси.

Емілі Брент відповіла сухо:

– Не сумніваюся, що ми це зробимо.

Віра додала:

– Усе так незвично… Здається, у цьому всьому немає… жодного сенсу.

Старша жінка поряд із нею швидко сказала:

– Я дуже сердита на себе за те, що так легко повелася. Справді, той лист безглуздий, якщо його уважно дослідити. Але на той час у мене не було жодних сумнівів, узагалі.

– Звісно, – автоматично погодилась Віра.

– Іноді надто всьому довіряєш, – сказала Емілі Брент.

Віра глибоко переривчасто вдихнула й спитала:

– Ви справді так думаєте?.. Я про те, що ви сказали за сніданком…

– Уточніть, моя люба. Що саме ви маєте на увазі?

Віра, понизивши голос, промовила:

– Ви справді думаєте, що Роджерс і його дружина позбулися тієї старої леді?