Читать «І не лишилось жодного» онлайн - страница 32

Блор фиркнув:

– Звісно, не було! Перше, що він зробив, коли вона випила чай, забрав чашку й добряче вимив.

Усі мовчали.

А тоді генерал Макартур нерішуче сказав:

– Можливо, так і було. Та особисто мені важко повірити, що чоловік може зробити це зі своєю дружиною.

Блор хмикнув.

– Якщо шия людини в небезпеці, немає місця для сентиментів.

Усі мовчали. Перш ніж хтось устиг заговорити, двері відчинилися і увійшов Роджерс.

Він спитав, поглядаючи на всіх по черзі:

– Чим ще я можу бути вам корисний?

Суддя Ворґрейв засовався на стільці.

– О котрій годині зазвичай прибуває моторний човен? – запитав він.

– Між сьомою та восьмою ранку. Іноді трохи по восьмій. Не знаю, що сталося з Фредом Нарракоттом. Якщо він захворів, то прислав би свого брата.

– Котра зараз година? – запитав Філіп Ломбард.

– За десять десята, сер.

Ломбард здивовано звів брови. Він задумливо кивнув.

Роджерс стояв і чекав.

– Прийміть мої співчуття, Роджерсе, – раптом випалив генерал Макартур. – Лікар щойно розповів нам про вашу дружину.

Роджерс опустив голову.

– Так, сер. Дякую, сер.

Він забрав порожній таріль і вийшов із кімнати.

І знову настала тиша.

III

На терасі Філіп Ломбард сказав:

– Щодо моторного човна…

Блор подивився на нього й кивнув:

– Я знаю, що ви думаєте, містере Ломбард. Я ставив собі те ж запитання. Моторний човен мав прибути сюди майже дві години тому. Він не прибув. Чому?

– Знайшли відповідь? – спитав Ломбард.

– Це не випадковість. Ось моя думка. Це невід’ємна частина плану. Усе пов’язане між собою.

– То, думаєте, човен таки не прийде? – наполягав Ломбард.

Позаду нього почувся голос, гарячкуватий, нетерплячий:

– Човна не буде.

Блор трохи розвернув свої широкі плечі й задумливо розглянув мовця.

– Ви теж цієї думки, генерале?

Генерал Макартур буркнув:

– Звісно, що він не прийде. Ми розраховуємо, що моторний човен забере нас із цього острова. Так і заплановано. Та ми не покинемо цей острів… Усі ми залишимося тут… Це кінець, бачте, кінець усьому.

Він завагався, а потім продовжив дивним тихим голосом:

– Тут спокій… справжній спокій. Ми наближаємося до кінця… Не треба йти далі. Так, спокій…

Раптом він розвернувся і пішов геть. Уздовж тераси, а потім схилом униз аж на узбережжя, навскоси до краю острова, де обвітрені скелі заходять у море.

Він ішов, похитуючись, мов іще не зовсім прокинувся.

Блор сказав:

– Ну от, іще один схиблений! Схоже, усіх нас чекає такий кінець.

– Не думаю, що це станеться з вами, – зауважив Філіп Ломбард.

Колишній інспектор розсміявся:

– О, багато часу потрібно, щоб змусити мене втратити голову. – І сухо додав: – Думаю, вам це також не загрожує.

– Дякую, поки що я почуваюся нормальним, – сказав Ломбард.

IV

Лікар Армстронґ вийшов на терасу. Він зупинився і завагався. Зліва від лікаря розмовляли Блор і Ломбард. Справа, опустивши голову, повільно крокував туди-сюди Ворґрейв.

Армстронґ, трохи подумавши, вирішив підійти до судді.

Але в ту мить із дому вибіг Роджерс.

– Сер, можна сказати вам кілька слів?

Армстронґ обернувся.

Те, що він побачив, налякало його.

Сіро-зелене обличчя Роджерса смикалося. Руки тряслися.