Читать «Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького» онлайн - страница 191

Збройні сили держави

Збройні сили Речі Посполитої складалися з автономних у їхньому командуванні збройних сил Корони Польської та Великого князівства Литовського, структура яких була подібною. Кожна з цих частин складалася з шляхетського ополчення (посполитого рушення) та постійного (регулярного) війська.

Шляхетське ополчення переважно являло собою кінноту і скликалося королем у разі крайньої потреби, до того ж за згодою сейму. Посполите рушення не виділялося з кращого боку своєю боєздатністю і дисципліною, тому монархи і вдавалися до його скликання рідко. Зазвичай мобілізації проводилися окремо за воєводствами і повітами. На чолі повітового зібрання шляхти стояв каштелян чи воєвода. Очолювати все шляхетське ополчення мав лише король. Владі коронного гетьмана посполите рушення не підлягало. Монарх не мав права поділяти посполите рушення на окремі частини, навіть у тому випадку, коли це диктувалось нагальними потребами війни. Рушення мало діяти лише на теренах власної держави.

На українських землях, які до часів Люблінської унії входили до складу Великого князівства Литовсько-Руського, шляхетське ополчення постало у вигляді служби земської, яка була більш ефективна, аніж посполите рушення Польського королівства. Суть служби полягала в обов’язку всіх князів і бояр на заклик великого князя виступати в похід на чолі власних збройних почтів. На противагу польському посполитому рушенню, система «служб» Великого князівства була суворо прив’язана до розмірів маєтностей — кожні 10 «служб» були зобов’язані виставити одного кіннотника зі списом і відповідними обладунками. Кожний повіт виставляв хоругву під командою земського хорунжого. Найзаможніші князі й пани служили окремо на чолі власних хоругв. Саме через те аристократів Великого князівства й називали «панами хоруговими». Ухвалення постанов Люблінського сейму 1569 р. уніфікувало форми великокнязівського шляхетського ополчення з тими, які діяли в Короні.

Шляхетське ополчення в країнах Західної Європи вже в середині XV ст. виглядало рудиментом минулої доби. У випадку з Річчю Посполитою мала ефективність посполитого рушення стала очевидною у контексті зростання загрози з боку Кримського ханства й нездатності ополченців забезпечити охорону кордонів держави.

У той час як на полях битв посилювалася роль добре навченої регулярної піхоти, здатної ефективно обороняти і здобувати фортеці, посполите рушення й надалі складалося винятково з кінноти. Озброєння та захисні обладунки шляхтича залежали лише від його волі. Нерідко шляхтич у поході більше дбав про задоволення власних потреб чи забаганок, аніж про посилення боєздатності хоругви, в якій він служив. Через це посполите рушення часто-густо було переобтяжене возами з припасами, одягом, харчами й делікатесами, обозною челяддю.

Зважаючи на недоліки, що крила в собі система шляхетського ополчення, у державі неодноразово обговорювалися плани повної його ліквідації та заміни шляхетської військової повинності сплатою сталого податку, необхідного для наймання регулярного війська. Створення регулярного війська започаткувало формування з другої половини XV ст. «затяжного війська». Утім, його розвиток стримувався незадовільним фінансовим станом держави та небажанням шляхти збільшувати суми збираних податків. Тривалий час регулярні військові формування у формі військ надвірних і вербованих для проведення війни значною мірою фінансувалися з приватного скарбу короля, що формувався з прибутків від королівщин.