Читать «Свідок обвинувачення та інші історії» онлайн - страница 126

– Я турбуюся не про старого Поінтца.

Пуаро запитливо глянув на нього. Еван продовжував:

– Я прийшов до вас через репліку, яку, припускають, ви говорили. У мене така інформація.

– І що це була за репліка?

– Не винуватець має значення, а невинний. Це змусило мене відчути, що, може, є надія.

Пуаро злегка кивнув головою.

– А, так, починаю розуміти… Я починаю розуміти…

– Я невинний. Але якщо правда не виявиться, ніхто ніколи так не вважатиме.

Пуаро хвилину помовчав. Тоді тихо мовив:

– Ви цілком упевнені, що факти саме такі, як ви їх розповіли? Нічого не пропустили?

Еван хвилину подумав.

– Не думаю, що я щось упустив. Поінтц вийняв діамант і передав по колу. Це нещасне американське дитя приліпило його на свою смішну сумку, а коли вона показала сумку, діамант зник. Його не було ні на кому – навіть самого Поінтца обшукали (він на цьому наполіг), – і я присягаюся: діаманта в тій кімнаті не було. І ніхто не виходив із кімнати.

– Офіціанти? Метрдотель? – запропонував Пуаро.

Ллевеллін похитав головою.

– Вони вийшли до того, як дівчина почала вовтузитися з діамантом, і після того Поінтц замкнув двері, щоб вони там не тинялися. Ні, то хтось із нас.

– Справді, схоже на те, – сказав Пуаро. – Невелика проблемка.

– Та дурнувата вечірня газета! – гірко мовив Еван Ллевеллін. – Я зрозумів, що їм спало на думку, що це був єдиний спосіб…

– Повторіть мені це ще раз дуже детально.

– Усе було досить просто. Я відчинив вікно навстіж, свиснув чоловікові, кинув йому мідяка, а він жбурнув мені газету. І ось так, бачите, – єдиний можливий шлях, яким діамант міг покинути ту кімнату, – я кинув його спільнику, який чекав унизу на вулиці.

Пуаро похитав головою.

– Не єдиний можливий спосіб.

– Який іще спосіб ви можете запропонувати?

– Оскільки ви кажете, що не кидали його, мусить бути якийсь інший спосіб!

– Розумію. Я сподівався, що у вас є щось більше, ніж це. Ну, я можу тільки сказати, що не викидав його. Не сподіваюся, що ви чи будь-хто інший мені повірите.

– О, так, я вірю вам, – сказав, трохи посміхаючись, Пуаро.

– Вірите? Чому?

– Це справа психології, – мовив Пуаро. – Ви не з тих, хто краде ювелірні прикраси. Є злочини, звісно, які б ви могли вчинити, але ми не будемо вдаватися до цієї теми. У будь-якому випадку я не бачу вас крадієм Вранішньої Зорі.

– Проте всі інші бачать, – гірко сказав Ллевеллін.

– Усі?

– Вони дивилися на мене трохи підозріло тоді. Мерровей підняв газету й просто глянув на вікно. Він не сказав нічого. Але до Поінтца дійшло досить швидко! Я розумів, що вони всі думають. Не було ніяких відкритих звинувачень. Це найгірше.

Пуаро співчутливо кивнув.

– Це погано, – сказав він.

– Так. Це просто підозра. До мене приходив один, розпитував. Проста формальність – так він це називав. Думаю, один із тих нових поліцейських без форми. Дуже тактовний, зовсім ні на що не натякав. Просто цікавився фактом, що я був у скрутному становищі й раптом урвав шматок.