Читать «Свідок обвинувачення та інші історії» онлайн - страница 125

– Сумніваюся, – сказав містер Стейн.

– Що ви сказали?

– Нічого, – сказав Лео Стейн.

Містер Поінтц узяв сумку, глянув на порожній прозір зі шматочком пластиліну, усе ще приклеєним до нього, і повільно мовив:

– Мабуть, він випав. Нам краще глянути ще раз.

Пошук повторився, але цього разу це було дуже тихе заняття. Атмосфера напруження пронизувала кімнату.

Нарешті кожен почергово здався. Вони стояли, дивлячись один на одного.

– Він не в цій кімнаті, – сказав Стейн.

– І ніхто не виходив, – багатозначно додав сер Джордж.

Якийсь час була пауза. Ів вибухнула сльозами.

– Тихо, тихо, – сказав незручно Поінтц.

Сер Джордж повернувся до Лео Стейна.

– Містере Стейн, – мовив він, – щойно ви дуже тихо щось пробурмотіли. Коли я попросив повторити це, ви сказали, що це дурниці. Але, власне кажучи, я чув, що ви говорили. Міс Ів саме сказала, що жоден з нас не помітив, куди вона поклала діамант. Слова, які ви пробурмотіли, були «Я сумніваюся». Те, з чим ми зіткнулися, – можливість, що одна особа таки помітила і що та людина зараз у кімнаті. Я гадаю, що єдина чесна й достойна річ для кожного присутнього – піддатися обшуку. Діамант не міг покинути кімнату.

Коли сер Джордж грав роль старого англійського джентльмена, ніхто не міг би зіграти її краще. У його голосі звучали щирість і обурення.

– Трохи неприємно все це, – пригнічено сказав містер Поінтц.

– Це все моя провина, – схлипувала Ів. – Я не думала…

– Не хнюп носа, дитинко, – доброзичливо сказав містер Стейн. – Ніхто тебе не звинувачує.

Містер Лезерн мовив у своїй повільній педантичній манері:

– Так, звісно, я думаю, що пропозиція сера Джорджа дістане цілковиту згоду з нашого боку. Від мене так.

– Я згоден, – сказав Евен Ллевеллін.

Місіс Растінґтон глянула на леді Мерровей, яка на знак згоди легко кивнула. Вони удвох пішли за ширму, Ів, схлипуючи, пішла за ними.

У двері постукав офіціант, та йому сказали йти геть. П’ять хвилин потому восьмеро людей дивилися недовірливо одне на одного.

Вранішня Зоря зникла…

Еркюль Пуаро задумливо дивився на трагічне засмагле обличчя молодого чоловіка навпроти.

– Eh bien, – сказав він. – Що ви хочете від мене?

Еван Ллевеллін не вагався ні секунди. Його відповідь була наче блискавка:

– Правду.

Пуаро задумливо погладив свої чудові вуса.

– Ви впевнені в цьому, еге ж?

– Звісно, так.

– Я запитую, – сказав Пуаро, – тому що це стандартне запитання, ех… приходить багато людей. І коли я видаю їм правду, вони інколи зовсім не задоволені. Вони інколи розгублені, часом збентежені, а коли й повністю – о, так, згадав – ошелешені. Ну й слово! Слово, яке мене дуже тішить.

– Я хочу правди, – повторив Еван.

– Але, даруйте, то ж не ваш діамант украли, містере Ллевелліне. Ви прагнете найняти мене, щоб повернути власність когось іншого, і той хтось, здається, не надто доброзичливий до вас.