Читать «Свідок обвинувачення та інші історії» онлайн - страница 128

– Ви жартуєте, мсьє Пуаро?

– Я ніколи не жартую на професійні теми, – з почуттям власної гідності сказав Пуаро. – Ця справа серйозна. Скажімо, у п’ятницю об 11.30? Дякую.

Еван прибув у п’ятницю вранці з помітно змішаним відчуттям. Надія та скептицизм боролися за перевагу.

Пуаро із сяючою усмішкою підвівся, щоб привітатися з ним.

– Доброго ранку, містере Ллевеллін. Сідайте. Сигарету?

Ллевеллін відмахнув убік запропоновану коробку.

– Добре? – сказав він.

– Дуже добре, насправді, – мовив сяючи Пуаро. – Поліція минулої ночі заарештувала банду.

– Банду? Яку банду?

– Банду Амалфі. Я одразу про них подумав, коли ви розповіли мені свою історію. Я впізнав їхні методи, і, як тільки ви описали гостей, eh bien, у мене в голові не було сумнівів.

– Але… ну… Хто такі банда Амалфі?

– Батько, син і невістка – це якщо Пієтро та Марія справді одружені: entre nous, щодо цього є сумніви.

– Я не розумію, – сказав ошелешений Еван.

– Але це так просто! Прізвище італійське і, без сумніву, походження теж, але старий Амалфі народився в Америці. Його методи зазвичай одинакові. Він видає себе за справжнього бізнесмена, чиє ім’я добре відоме в торгівлі, відрекомендовується знаним особам в ювелірному бізнесі в якійсь європейській країні, а тоді здійснює свій маленький фокус. У нашому випадку він навмисне шукав Вранішню Зорю. Своєрідність Поінтца була добре відома в професійних колах. Марія Амалфі грала роль дочки (дивовижне створіння, їй щонайменше двадцять сім років – і майже завжди грає роль шістнадцятилітніх).

– Тільки не Ів! – роззявив рота Ллевеллін.

– Précisément. Маленька Ів. Американська простота. C’est épatant, n’est ce pas? Третій член банди влаштувався додатковим офіціантом у «Роял Джордж» – час відпусток, пам’ятаєте, і там потрібен був додатковий персонал. Можливо, він навіть заплатив постійному працівникові, щоб той тримався подалі. Місце дії встановлено. Ів кидає виклик старому Поінтцу у своїй нехитрій школярській манері, а він приймає його. Власник передає діамант по колу, як робив це напередодні. Офіціанти заходять у кімнату, щоб забрати тарілки, і Лезерн притримує камінь, допоки вони вийдуть. Коли ті виходять, покидає кімнату й діамант, акуратно прикріплений шматочком жувальної ґумки до дна тарілки, яку виносить Піетро. Так просто!

– Але я бачив його після цього.

– Ні, ні, ви бачили скляну копію, достатньо хорошу, щоб обманути неуважний погляд. Стейн – єдиний, хто міг би виявити шахрайство, як ви сказали, заледве глянув на нього. Ів кидає його, також змітає фужер, міцно стає разом на камінь і скло. Чудесне зникнення діаманта! Обоє, Ів і Лезерн, можуть піддаватися стільком обшукам, скільки будь-хто захоче.

– Ну… Я… – Еван похитав головою, неспроможний підібрати слова. – Ви кажете, що впізнали банду з мого опису? Вони вже такий трюк робили раніше?

– Не зовсім, але це був їхній вид діяльності. Безумовно, моя увага була одразу спрямована на ту дівчину, Ів.

– Чому? Я не підозрював її… Ніхто не підозрював. Вона здавалася такою… такою дитиною.

– Це особливий дар Марії Амалфі. Вона більше схожа на дитину, ніж будь-яка дитина могла би бути схожа. Але пригадуєте пластилін? Вважалося, що це парі виникло досить спонтанно, але маленька леді мала пластилін під руками. Це свідчить про задум. Мої підозри відразу впали на неї.