Читать «Випробування невинуватістю» онлайн - страница 92

– Йому б не вдалося це підлаштувати. Доктор Калґарі…

– «Доктор Калґарі, доктор Калґарі», – роздратувалася Кірстен, – тільки тому що він добре знаний, що його ім’я відоме, ви говорите: «Доктор Калґарі» так, ніби він Бог! Але дозвольте мені зауважити, коли б ви мали такий струс мозку, як у нього, все могло б бути по-інакшому – зовсім інший день, інший час, інше місце!

Філіп дивився на неї, схиливши голову набік.

– Отже, ваша версія така, – підсумував він. – І ви її відстоюєте. Дуже схвально. Та, Кірсті, ви самі в це вірите?

– Я вас попередила, – відрізала Кірстен, – більше не можу.

Вона відвернулася, потім знову повернула голову та додала вже своїм звичним тоном:

– Скажіть Мері, що я склала чистий одяг до другої шухляди.

На обличчі Філіпа з’явилася трохи невдоволена посмішка, яка потім згасла…

У ньому наростало внутрішнє хвилювання. Він відчував, що дуже наблизився до істини. Його експеримент із Кірстен виявився задовільним, але він сумнівався, що зможе іще щось із неї витягти. Її опіка дратувала. Те, що він каліка, не означає аж таку його вразливість, як вона стверджує. Він теж спроможний про себе подбати – і заради Бога, хіба ж за ним не наглядають? Мері майже ніколи від нього не відступається.

Він узяв аркуш паперу й почав писати. Короткі нотатки, імена, знаки запитання… Намацати вразливе місце…

Раптом, кивнувши головою, він написав: «Тіна»…

Він міркував…

Потім узяв інший аркуш.

Коли ввійшла Мері, він ледь підвів голову.

– Філіпе, що ти робиш?

– Пишу листа.

– Естер?

– Естер? Ні. Я навіть не знаю, де вона зупинилася. Кірсті щойно отримала від неї листівку, вгорі було написано «Лондон» і більше нічого.

Він вишкірився до неї.

– Поллі, гадаю, ти ревнуєш. Так?

Вона втупилася в нього своїми холодними блакитними очима.

– Можливо.

Йому стало трохи некомфортно.

– Кому ти пишеш? – Вона підступила на крок ближче.

– Прокуророві, – жваво виголосив Філіп, притлумлюючи напад холодного гніву. Має право чоловік хоча б листа написати так, щоб його про це не розпитували?

Потім він побачив її обличчя та злагіднів.

– Поллі, це лише жарт. Я пишу Тіні.

– Тіні? Навіщо?

– Тіна – моя наступна лінія атаки. Поллі, ти куди?

– До ванної, – сказала Мері та вийшла з кімнати.

Філіп розсміявся. До ванної, як і в ніч убивства… Згадавши їхню розмову про це, він знову засміявся.

II

– Ходімо, синку, – підбадьорливо мовив комісар Г’юїш. – Вислухаємо тебе.

Містер Сиріл Грін глибоко вдихнув. Але допоки зміг щось сказати, втрутилася його мати.

– Знаєте, містере Г’юїш, я багато чого не помічала. Ви ж знаєте цих дітей. Усі розмови й думки про космічні кораблі чи щось таке. І ось він приходить додому та видає: «Мамо, я бачив супутник, він сідає». Ну, перед цим він торочив про літаючі тарілки. Завжди щось таке. Ці росіяни, вони забивають їм баки.

Комісар Г’юїш зітхнув і подумав, що було б набагато простіше, коли б мами не наполягали на тому, щоб супроводжувати своїх синів, і не говорили замість них.

– Ну ж бо, Сиріле, – підштовхнув він, – ти пішов додому та розповів мамі, що бачив російський супутник – чи що це було…