Читать «Випробування невинуватістю» онлайн - страница 80

– Тобі відомо, – сказав Лео, – що ти завжди міг би профінансувати себе для купівлі частки компанії, на твій погляд, цінної. Гроші є. У спільному трастовому фонді. Я цілком готовий дозволити тобі будь-яку необхідну суму за умови, що дані про компанію пройшли контроль і задовольняють вимоги (ми б вислухали думку експерта із цього питання). Проте гроші є, якщо вони тобі потрібні.

– Дякую, тату, проте я не хочу жити твоїм коштом.

– Про життя моїм коштом не йдеться, Мікі. Це твої гроші, безсумнівно, передані тобі так само, як і іншим. Усе, що від мене залежить, – це сила розпорядження, коли і як. Одначе це не мої гроші, не я даю їх тобі. Вони твої.

– Насправді це материні гроші, – уточнив Мікі.

– Траст було створено декілька років тому, – заперечив Лео.

– Я не хочу їх! – вигукнув Мікі. – Я не хочу зачіпати їх! Я не зміг би! У цій ситуації я не зміг би! – Коли його очі зустрілися із батьковими, він зашарівся. І пролепетав: – Я не… не зовсім це мав на увазі.

– Чому ти не можеш їх зачіпати? – здивувався Лео. – Ми всиновили тебе. Отже, взяли повну відповідальність за тебе, зокрема й фінансову. Було укладено ділову угоду, що ми тебе виховуватимемо як нашого сина та належно забезпечимо твоє життя.

– Я волію сам стояти на ногах, – повторив Мікі.

– Так. Бачу, що волієш… Тоді гаразд, Мікі, проте якщо передумаєш, пам’ятай, гроші на тебе чекають.

– Дякую, тату. Дуже добре, що ти зрозумів. Чи, якщо не зрозумів, то принаймні дозволив мені йти своїм шляхом. Як би це пояснити краще… Бачиш, я не хочу скористатися… Не можу скористатися… Прокляття, про це надто важко говорити.

У двері постукали. Стукіт радше нагадував удар.

– Сподіваюся, це Філіп, – припустив Лео Арґайл. – Відчиниш йому, Мікі?

Мікі перетнув кімнату, щоб відчинити двері, і Філіп, крутячи інвалідний візок, в’їхав до кімнати. З веселою усмішкою він привітався з ними обома.

– Ви дуже зайняті, сер? – звернувся він до Лео. – Якщо так, то скажіть. Я буду тихо й не перебиватиму вас, просто перегляну книжкові полиці.

– Ні, – відповів Лео, – сьогодні вранці мені нічого робити.

– Ґвенда не тут? – запитав Філіп.

– Вона зателефонувала, що в неї болить голова та вона не зможе сьогодні прийти, – пояснив Лео. У його голосі не вчувалося емоцій.

– Зрозуміло, – проказав Філіп.

Озвався Мікі:

– Ну, я піду, витягну Тіну. Змушу її прогулятися. Та дівчина ненавидить свіже повітря.

Він вийшов із кімнати легким пружним кроком.

– Мені здається, – запитав Філіп, – чи Мікі віднедавна змінився? Не присікується до всіх так часто, як зазвичай, чи не так?

– Він дорослішає, – відповів Лео. – Це в нього трохи затягнулось.

– Він обрав дивний час, щоб збадьоритися, – зауважив Філіп. – Учорашнє засідання з поліцією не було достатньо заохотливим, ви так не вважаєте?

Лео тихо мовив:

– Боляче, звісно, що цю справу знову відкрили.

– Хлопець, як-от Мікі, – почав Філіп, прокладаючи собі шлях поміж книжкових полиць, безцільно виймаючи том-другий. – Ви б назвали його надто свідомим?

– Дивне запитання, Філіпе.

– Ні, не зовсім. Я просто цікавлюся. Це наче бути позбавленим музичного слуху. Певні люди справді не можуть відчувати мук провини або сумління, чи навіть жалкувати про власні вчинки. Джеко не жалкував.