Читать «Випробування невинуватістю» онлайн - страница 108

Вона все йому розповіла. Він питав і перепитував, поки не отримав усі факти.

Потім похмуро промовив:

– Тримайтеся, Естер, я їду. Я буду у вас, – він глянув на годинник, – через годину. Мені треба зустрітися з комісаром Г’юїшем.

II

– Докторе Калґарі, що саме ви хочете знати? – уточнив комісар Г’юїш, але перед тим, як Калґарі встиг хоч щось відповісти, на його столі озвався телефон. Інспектор підняв слухавку. – Так. Так, я слухаю. Секундочку.

Він підсунув до себе аркуш паперу, взяв ручку та налаштувався писати.

– Так. Продовжуйте. Так. – Він писав. – Що? Як правильно записати останнє слово? О, розумію. Так, поки що це нелогічно. Так. Щось іще? Правильно. Дякую. – Він поклав трубку. – Це з лікарні, – повідомив він.

– Тіна? – запитав Калґарі.

Інспектор кивнув.

– Кілька хвилин тому вона опритомніла.

– Вона щось казала? – знову запитав Калґарі.

– Докторе Калґарі, я не розумію, чому повинен щось вам розповідати.

– Я прошу вас розповісти мені, – відповів Калґарі, – оскільки, гадаю, зможу допомогти вам у цій справі.

Г’юїш замислено подивився на нього.

– Докторе Калґарі, ви часом не сприймаєте це надто особисто? – поцікавився він.

– Так, саме так. Розумієте, я почуваюся відповідальним за перегляд цієї справи. Я навіть почуваюся відповідальним за ці дві трагедії. Дівчина житиме?

– Сподіваються, що так, – відповів Г’юїш. – Лезо ножа не зачепило серця, проте всяке може бути. Він похитав головою. – У тому й проблема, – мовив він. – Люди не вірять, що вбивці небезпечні. Це дивно звучить, але так воно і є. Усі вони знали, що вбивця серед них. Тож повинні були відразу розповісти нам усе, що їм відомо. Єдиний спосіб убезпечитися від убивці (якщо він серед вас) – це відразу розповісти все поліції. Та вони цього не зробили. Вони щось від мене приховували. Філіп Дюррант був гарним хлопцем – розумним, але вважав це свого роду грою. Він почав нишпорити й розкладати пастки. І на щось натрапив, або думав, що на щось натрапив. І ще хтось подумав, що він на щось натрапив. Підсумок: мені телефонують, що він мертвий, заколотий ножем у потилицю. Ось що стається, коли гратися з убивством і не розуміти небезпеки. – Він замовк і відкашлявся.

– А дівчина? – запитав Калґарі.

– Дівчина щось знала, – продовжив Г’юїш. – Щось, про що не хотіла говорити. Я так припускаю, – додав він, – вона закохана в того хлопця.

– Ви про Мікі?

Г’юїш кивнув.

– Так. Мікі нібито теж її кохав. Але кохати когось – іще не означає не збожеволіти від страху. Хай би що вона не знала, це, ймовірно, виявилося смертоноснішим, ніж вона могла собі уявити. Ось чому, знайшовши Дюрранта мертвим, вона побігла просто в руки Мікі, а він скористався шансом і зарізав її.

– Комісаре Г’юїш, це тільки ваші здогадки, так?

– Докторе Калґарі, це не зовсім здогадки. У його кишені був ніж.

– Той самий ніж?

– Так. Із кров’ю на ньому. Ми його перевіримо, але це буде її кров. Її кров і кров Філіпа Дюрранта!

– Але… це неможливо.

– Хто сказав, що неможливо?

– Естер. Я зателефонував їй, і вона все мені розповіла.

– Розповіла? Ну, факти дуже переконливі. За десять хвилин до четвертої Мері Дюррант, залишивши свого чоловіка живим, спустилася на кухню – у цей час у будинку перебували Лео Арґайл і Ґвенда Вон у бібліотеці, Естер Арґайл у своїй спальні на другому поверсі та Кірстен Ліндстром на кухні. Кілька хвилин по четвертій приїхали Мікі з Тіною. Мікі пішов у сад, а Тіна піднялася нагору, майже відразу за Кірстен, яка саме несла Філіпові каву з печивом. Тіна зупинилася, щоб порозмовляти з Естер, а потім приєдналася до міс Ліндстром, і разом вони знайшли Філіпа мертвим.