Читать «Блокбастер» онлайн - страница 89

Але більшість героїв-одинаків закінчують трагічно. Так було і з цим хлопцем. Водій сказав: подейкують, ніби востаннє Макс вийшов на операцію у ніч Усіх святих. Узяв з собою ПТРК і рушив у невідомому напрямку. Більше його не бачили й нічого про нього не чули. Заблукати він не міг, бо в рідному краю орієнтувався, як у власній кишені. Бувало, що за ніч він проходив кілька десятків кілометрів, а на ранок все одно повертався у бригаду. Та коли й за два тижні Макс не повернувся, навіть найзатятіші оптимісти змирилися з його загибеллю.

На цьому водій закінчив свою історію. Усі мовчали. Довго ще ми сиділи, опустивши голови. Тільки один сивовусий дядько зітхнув:

– Дай Боже, щоб ніколи не упокоївся той, хто його вбив.

Я мовчки всміхнувся. І більше не дослухався до їхньої розмови.

Навіть не знаю, скільки тривала нарада командирів. Пам’ятаю тільки, що верталися в бригаду ми вже під вечір.

* * *

Я сидів на задньому сидінні джипа і прокручував у пам’яті моменти, які пережив разом із Борною. Коли я побачив у нього татуювання, то подумав, що з початком війни він добровольцем пішов у той горезвісний загін спецпризначення, але тепер стало остаточно зрозуміло, що він був лише бійцем останнього призову союзної армії. Він ще не пройшов курсу молодого бійця, коли почалася війна. Багато хто робив такі наколки під час служби у війську. Схожі татуювання мали хлопці навіть у нашій частині.

Згадався мені й той день, коли нам робили щеплення. Він намагався не дати лікареві забрати з собою список солдатів нашого підрозділу, і зараз я бачив, з яких причин він намагався не допустити цього. Тепер його слова я розумів значно краще. «Ці люди тут з власної волі і змирилися з долею, яка їх чекає. Якщо муситимуть заплатити за чужу злобу – заплатять. Але це ніяк не має торкнутися їхніх сімей».

Тепер усе це набуло сенсу. Борна втратив усіх своїх рідних і віру в людей. Він мстився, не хвилюючись за те, що його далі чекає. Він вибрав свій шлях і наперед змирився з можливим швидким кінцем. А тієї ночі, коли ми зустрілися, він зайшов трохи далі, ніж зазвичай. Він слідкував за танками, які несподівано з’єдналися з іншим моторизованим підрозділом і повертали в бік нашої бригади. І мені пощастило, що на мене натрапив той самий патруль, який раніше захопив Борну. Якби ж пощастило йому, то тієї ночі ми не зустрілися б. Історія про танк, по якому він стріляв, була правдою. І його амнезія теж. Якби амнезії не було, він одразу про все розповів би й дуже полегшив би всім життя.

Бригадир Кватерник перервав потік моїх думок. Він повернувся до мене з переднього сидіння й усміхнувся.

– Цероваць тебе хвалить. Каже, ти один з найкращих у частині.

Я знизав плечима.

– Я через це наполіг, щоб ти поїхав зі мною, – додав бригадир. – Він тобі казав?