Читать «Блокбастер» онлайн - страница 87

Нас усіх ця історія якось засмутила. Буле ж розповідав далі:

– Найгірше у цьому те, як мій родич розстався з тією жінкою. Виходячи, вона подивилася на нього й сказала: «Дуже тобі бажаю, щоб ти помер на самоті, в якійсь ямі, щоб ти розумів, що помираєш, і смерть твоя тривала якомога довше».

Усі слухачі мовчали, оповиті сигаретним димом. Один молодий солдат стрепенувся так, ніби хотів скинути з себе когось незримого, хто обхопив його руками зі спини. А Буле тим часом закінчив:

– Я зараз постійно згадую те прокляття. Загинув мій родич два тижні тому. Затисли його у покинутій лісопилці… Не мав шансів вибратися. Залишилися дружина й двоє дітей…

Не знаю, як почувається людина, коли їй встромляють ножа в живіт, але думаю, що саме так я почувався в ту мить. Але я нічого не сказав. Не бачив сенсу розповідати про свою втечу з лісопилки.

А хлопці продовжували розповідати. Усі остаточно розм’якли, язики розв’язалися, і кожен намагався пригадати якийсь випадок. Короткі, довгі, сумні й смішні, історії ці лилися разом із кавою і ракією. Під кінець зайшла мова про хлопців, які відзначилися на завданнях, – усі переказували те, що бачили самі чи чули від когось. Якщо хтось із присутніх тут колись обзаведеться внуками – запевно матиме, що їм розповісти. Але особливо мене зацікавила історія, яку я почув від водія командира бригади, розташованої на північ від нас.

У їхній оперативній зоні в одному з підрозділів служив собі хлопчина, якого звали Макс. Розповідь про нього вже з самого початку вдалася такою неймовірною, що ми всі аж принишкли, підсунувши стільці ближче до оповідача. Хлопець походив з села, яке зараз було за лінією фронту, а війна застала його на строковій службі у союзній армії. У нього вдома одразу ж почали формуватися загони бойовиків. Сербська армія видала їм зброю, мовляв: не варто голіруч чекати, поки прийдуть фашисти-католіки й усіх вас виріжуть. Майже всі селяни без вагань стали до зброї, невдовзі почалися й перші операції, під час яких вони обстрілювали сусідні села, розташовані з нашого боку розділової лінії. Односельці Макса під впливом пропаганди й страху сформували справжню невеличку армію, яка контролювала всі шляхи в окрузі, а одним із її ватажків, зокрема, став сільський священик – Максів хрещений, якого поставили командиром тамтешнього війська.

Батьки Макса єдині відмовилися від зброї та усіляко намагалися не брати участі в актах насильства. Якось увечері перед їхнім будинком зібралися озброєні селяни. На чолі цієї групи був давній друг його батьків, який змінив поповську рясу на камуфляж. Він викликав їх на подвір’я і востаннє запропонував приєднатися до загону. Максові батьки були страшенно налякані – вони просто не впізнавали своїх сусідів. Озброєні до зубів, ті були схожі на зграю бандитів.