Читать «Блокбастер» онлайн - страница 65

Цероваць неохоче зайшов у кімнату, заприсягнувшись добряче надерти дупу Швидкому, коли все закінчиться. За Церо, на подив усіх присутніх, зайшла й уся група. Швидкий нахилився, показуючи під ліжко:

– Ось тут!

Церо з хлопцями поприсідали, самі не знаючи, що робити далі. Вони почувалися, як актори на сцені, які перед вщерть заповненим залом позабували свої репліки. Тільки Швидкий самовпевнено патякав далі:

– Я ж казав, що має бути десь тут!

Перед очима здивованої публіки винуватець переполоху теж нахилився поруч з поліцейськими й пошепки спитав:

– А що ви шукаєте?

Поліцейські накинулися на нього, схопили за руки й ноги, намагаючись надіти наручники. Хлопець вигинався під їхніми міцними тілами, притиснутий до підлоги. Коли його нарешті вгамували, розпашілий шаленець крикнув Швидкому:

– Що ти шукав під ліжком?

Швидкий розреготався:

– Це просто спосіб змусити тебе дати людям спокій.

Коли після повернення у бригаду Церо спитав, як йому спало на думку без дозволу командира зайти в казарму і так безглуздо ризикувати, Швидкий з посмішкою відповів, що в нього найкраще все виходить саме під тиском обставин.

* * *

Черкез повернувся у спальне приміщення, хрускаючи суглобами пальців. Сів біля нас і зітхнув:

– Немає Ентоні, немає трави.

Церо по-батьківському глянув на нас:

– Хлопці, тільки не думайте, що ви в чомусь винні.

З того, що ви мені розповіли, я бачу, що все було сплановане й зроблене бездоганно.

– Бездоганно?! – вигукнув Черкез крізь сльози.

– Ви зробили абсолютно все, що можна було зробити. Я справді не бачу, як та ракета могла прослизнути крізь гілки дерев, але зараз це й не важливо. Може, це доля. Швидкий втік від смерті, коли загинули британські журналісти біля того самого пам’ятника. І вона його наче й досі чекала.

Зайшов Ентоні. На нас він ледь глянув. Черкез підскочив:

– А де ти був увесь цей час? Як під землю провалився!

Ентоні скривився. Черкез підійшов до нього впритул і щось тихо сказав. Ентоні вийняв з кишені пакунок і вклав Черкезові в руку. Обоє підсіли до нас, Черкез витрусив тютюн із сигарети й узявся забивати косяк.

– Принаймні, він не мучився, – намагався якось розрадити Церо. – Помер миттєво. На фронті годі бажати кращої смерті. А той бідолаха, як його там… Марко? Кілька годин пролежав поранений під прицілом снайпера і, коли нарешті ви йому дали надію – загинув.

– Його звали Марко Ковачевич, – сказав я. – Так нам сказав один з тамтешніх хлопців.

– Марко Ковачевич? Боже, яка іронія! – здивовано вимовив Цероваць.

Його слова нас заінтригували.

– У чому іронія? – спитав Борна.

Цероваць ще раз перепитав:

– Кажеш, Марко Ковачевич? Так його й звали?

– Так мені казав один з них.

– Ну от, – спохмурнів Церо. – Солдат Марко Ковачевич загинув перед дитячим садочком імені Марко Ковачевича.

Ми мовчки передавали сигарету по колу. Ентоні відмовився від трави, зате по-хазяйському підливав собі ракії. Коли косяк знову дійшов до Черкеза, той кілька разів швидко втягнув дим. На мить застиг, дивлячись кудись удалечінь, і знову коротко затягнувся. Я простягнув руку по сигарету, але Черкез знову завмер. Нарешті він випустив дим, примружив око й подивився на Церовця.