Читать «Блокбастер» онлайн - страница 61

Швидкий коротко підсумував:

– Так, до біса цього Ентоні.

– Зрозумів? Іди до біса, – докинув Черкез.

Ентоні подякував і пішов. Черкез і Швидкий обійнялися, як до танцю, і стали вихилятися, підспівуючи: «До біса Ентоні, до біса». Хлопці з тутешнього підрозділу тупо дивилися, нічого не розуміючи. Можу тільки уявити, що вони потім казали про нас. Борна зупинив наших дурників і поклав руку на плече літнього начальника зміни:

– Так, народ, слухайте. Я з шефом іду на завод. Моя група чекає тут за рогом. Ви всі – займайте позиції зі зброєю напоготові. Увімкніть радіо на 10,8.

Усі налаштували радіостанції на вказану частоту. З динаміків почулося шипіння. Борна пояснив свій план нашим колегам, потім тицьнув пальцем у мене:

– Ви троє, коли я скажу «Вперед!» – бігом до лавки, хапаєте хлопця й тягнете до пам’ятника в парку. Там буде місце першого перепочинку.

Я пальцем намалював дугу на снігу.

– Я біжу до дитсадка й закидаю гранатами дорогу. Це єдине місце, через яке до нас можуть підібратися.

Борна схвально кивнув.

– Черкез і Швидкий з пораненим лічать до двадцяти. За цей час наші хлопці обходять дитсадок. Після того всі відступаєте. Шлях для відступу буде чистий.

Ми розійшлися на свої місця згідно з планом. Я, Черкез і Швидкий чекали за рогом невеликого житлового будинку. Швидкий почав нарікати:

– Якщо я не помиляюся, Церо сказав, що ти керуєш операцією.

– Сказав, тільки я гадки не маю, що міг би зробити в цих умовах. Добре, що Борна знає.

– Справді? Бо я досі не розумію, як ми маємо витягти того типа під кулями снайпера, тільки тому, що Борна подасть нам сигнал.

– Я теж не знаю, але я йому вірю, хоч що там він придумав.

– Я теж вірю, – підтримав мене Черкез.

Швидкий схопився за відлогу куртки, де ховав чорний значок з літерою «А».

– Я панк, я вірю тільки в хаос. І за кілька хвилин, як я бачу, будуть у нас його повні вуха.

– І повні штани, брате, – додав Черкез, куйовдячи Швидкому волосся.

– У мене все найкраще виходить під тиском…

Швидкий не встиг договорити, як у нас за спинами спалахнуло яскраве світло. Ми разом розвернулися, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Світло було таке потужне, що все навкруги сяяло, як опівдні в сонячний день. Ми розреготалися. У те, що ми побачили, важко було повірити. Черкез вигукнув, мало не поглушивши нас:

– Та цей Борна справді ненормальний!

З боку цементного заводу, з верхньої частини паркану, який його оточував, лилося сліпучо-яскраве світло. Розташовані вздовж всього паркану, на вершечках кранів і резервуарів прожектори розігнали темряву. У бік заводу боляче було дивитися. Гуркітливий оркестр автоматів завів симфонію пострілів у напрямку противника. У цей час з наших радіостанцій почулося Борнине: «Вперед!» Ми щодуху кинулися до парку. Швидкий панічно репетував на весь голос:

– Супер, тепер нас снайпер бачить як на долоні!

За кілька секунд ми опинилися поруч з лавкою, під якою стогнав Марко. Обидві ноги в нього були прострелені, кров загусла від морозу, та й сам він уже задерев’янів. Черкез і я вхопили його під пахви, Швидкий узявся за ремінь, і ми бігом потягли Марка в парк. Щойно ми встигли сховатися за пам’ятником, світло згасло. Довгі черги пронизували небо над нами.