Читать «Блокбастер» онлайн - страница 59

– Вони не пацани. Хлопчаки, – докинув Черкез.

– Ну все, припиніть! – крикнув Цероваць. – Ви розумієте, коли можна дуріти, а коли ні? Чи геть ідіоти?

– Вибач, Церо, просто погано почуваюся. Сигарети закінчилися, довелося курити індійський чай, – не вгамовувався Швидкий.

– Геть звідси, щоб я тебе не бачив! Готуй спорядження, поки ми закінчимо!

Швидкий вийшов, а Церо все розгладжував вуса.

– Хлопці, ситуація геть кепська. Вони там від вас чекають дива, але навіть не думайте марно ризикувати. Якщо побачите, що нічого зробити не можна, хай один з вас потихеньку мені повідомить, і я скажу їхньому командирові, щоб вас відіслав, бо ви мені терміново потрібні.

Ми попрямували з класу. Коли підійшли до дверей, я прошепотів Борні й Черкезові: «Дивіться, зараз скаже зупинитися». Тільки я це промовив, як Церо нас зупинив. Ми разом пирснули.

– І що цього разу? – з усмішкою глянув на нас Церо.

– Та нічого. Просто я знав, що ти нас покличеш. Кіношний штамп. Неважливо. Кажи!

Цероваць нічого не зрозумів, але правив далі:

– Борно, тебе стосується.

Борна підняв голову, поправляючи шапку.

– Без самодіяльності. Ти не старший команди. Маєш командира, слухаєшся наказів.

– Ясно, – відповів Борна.

– На завданні мене заміняє старший групи.

– Ясно, – повторив Борна.

Усі помітили його занадто покірний тон. Мені здалося, якби Цероваць раптом надумав ще щось додати, Борна і втретє сказав би: «Ясно», аби тільки допекти командирові.

Але моє припущення розтало, коли я зирнув на Борну. Усім своїм щонайсмиреннішим виглядом він показував, як щиро сприймає наказ.

* * *

– Ти збираєшся нас повбивати, перш ніж доїдемо до місця? Yes? Я їхав, не знімаючи ноги з педалі газу. Джип летів потрісканим асфальтом, оминаючи ями. Ентоні занепокоєно дивився перед собою, сидячи на задньому сидінні, Швидкий і Черкез, як завжди, дуріли, тягаючи одне одного за вуха й виписуючи ляпаси. Ми доїхали швидше, ніж планували. Там хлопці зустріли нас радо, хоч і занепокоєно. Сказали, що до цього часу нічого не змінилося. Ми зайшли за будівлю, за якою розмістилися наші, і посідали на газон.

– Ентоні, розказуй. Як дійти до парку, щоб снайпер нас не побачив?

– Ніяк, man. Ніяк не дійдеш, снайпер вас бачить all the time.

– Але ж має бути якесь місце, щоб можна було підійти збоку?

– Немає такого місця. Та дивися сам. Містечко розділене навпіл прямою лінією, снайпер прострілює сектор дев’яносто градусів.

– І він точно не один, – докинув Черкез.

– Так.

– Мабуть, там ще й помічник з біноклем, – додав Борна.

– Або навіть двоє, – припустив Швидкий.

– Можливо. У всякому разі, дійти туди ти не зможеш.

Ми змовкли, обмірковуючи можливості. Перше завдання – дістатися до Марка й витягти його. Друге – ліквідувати снайпера. Простір між будівлею, де ховалися наші, і лавкою, під якою лежав Марко, скидався на невеличкий майданчик, їхній снайпер увесь його тримав під прицілом. Якби Марко впав хоч на десяток метрів далі, міг би відповзти під прикриття дитячого садочка й вибратися з парку, тримаючись правого боку. Але зараз він лежав без будь-якого захисту, а ми могли дістатися до нього або з парку, або через відкритий майданчик, і в кожному разі потрапляли під кулі.