Читать «Блокбастер» онлайн - страница 6

Аміджа прослизнув так легко, як я міг би вийти через двері. Він перестав рости ще в школі, і взагалі становив собою справжній тип розвідника. Маленький, швидкий, спритний, як кіт. Він двічі коротко шкрябнув чобітьми стіну й зник у темряві. І саме коли зібрався вилазити я, підвал виявили, а заразом і викрили наш план.

– Вікно! Ці пацюки вилазять через вікно! Там, там!..

Я скам’янів. Що робити? Шиме досі стояв під вікном, не знаючи, чи зважуся я стрибати, тоді як я чекав його сигналу.

Наше оціпеніння перервав Бранкович. Він кинувся до Шиме, а той негайно підсадив його під стелю. Бранкович обома руками схопився за отвір і намагався підштовхнутися ногами. Ми почали підпихати його в отвір. Поки я мовчки лаявся і думав, що це ж я міг би бути тим, чий зад зараз зникне у вікні, знадвору почулися постріли. Бранкович раптом сповз між нами.

Двадцять чотири роки. Минулого тижня повернувся з відпустки. Пам’ятаю, ми говорили з ним після його повернення. Казав, що цього разу остаточно вирішив одружитися. Вони зустрічалися три роки, і все йому здавалося, що він молодий іще для шлюбу. Розповідав, цідячи ракію: «Ми однолітки. Мені, може, ще трохи й рано, а їй саме добре. Одружимося, як звільнюся. Уже почали працювати над дитиною. Я вже в неї ночував. Я не спішу, та якщо залетить, то ще й краще…».

Це слово – «залетить» – здалося мені гидким і тоді, коли я почув його вперше, і потім, коли згадував Бранковича. Я зневажав себе за те, що з усього часу знайомства з ним не можу згадати кращого епізоду, за яким пам’ятав би його. Але щоразу, коли я думав про нього, згадувалося це слово.

Мене починало нудити. Ще за секунду він був моїм товаришем, а зараз – обм’яклим трупом, що заважав нам вижити. Ми відтягли Бранковича в куток підвалу, як мішок гнилого м’яса, що псує наш маленький простір.

– Там! Я підстрелив одного! Отам, кажу! Вони тікають через вікно!

Крики стали голоснішими, ми чули, як щось падало, як вони грюкали у двері підвалу.

Доки ми дивилися: то на двері й вікно, то один на одного, – між нами впала граната. Не було такого місця в підвалі, де уламки нас не дістали б. Граната крутилася біля нас і сичала, а ми скам’яніло дивилися на неї. Схопити й викинути назад? А як вибухне й розірве? Може, якщо не чіпати, тільки поранить? А якщо тільки поранить, скільки я ще проживу, перш ніж зрозумію, чи варто було ризикнути й викинути її назовні?

Гадки не маю, як хімія у мозку витворює всілякі неможливі комбінації, але краєм ока я побачив досі непомічене рішення. У задній частині підвалу був туалет, звичайна дірка в підлозі. Ногою я штовхнув гранату в отвір, і вона вибухнула у вигрібній ямі.

Шиме подивився на мене, вражений, його обличчя розтяглося в усмішці. Я повернувся до вікна – і в напівтемряві побачив, як іще одна граната летить у підвал. Я встиг кинутися вперед і, поки вона ще була в повітрі, долонями відбив її назад. Незграбно, як відбивав м’яча, граючи дитиною у волейбол. Я, до речі, так і не навчився, як інші, відбивати м’яча пальцями – завжди відбивав долонями, а інші гравці сердито гукали: «Затримка! Затримка!» Часом, бувало, я відбивав навіть правильно, та позаяк усі знали, що з мене поганий гравець, то й тоді звинувачували у «затримці». З мене сміялися навіть ті, хто грав не краще за мене. Через це вони самі собі здавалися кращими.