Читать «Блокбастер» онлайн - страница 7

Ну, і де ви зараз, покидьки? Зі своєю «затримкою» я виграв партію. Вибух змусив затнутися крикунів у дворі якраз тієї миті, коли двері підвалу затріщали під ударами чобіт. Уперше ми почали стріляти у відповідь. Я тоді подумав: хоча б не помремо, не випустивши жодної кулі. Дивно – мені вдалося знайти щось хороше у тій відчайдушній ситуації. І саме тоді я, вперше за вечір, змирився з тим, що загину. Почулося ревіння, лайка, прокльони.

Їхні біль і лють змішалися, здіймаючи разом з тим і нашу лють. Ми стріляли в бік дверей і кричали. Для когось там, нагорі, це була, мабуть, дуже кумедна сцена – зневірені люди, які горлають і стріляють наосліп. Ми нічого не бачили, між нами свистіли кулі, наче прелюдія перед тим, як вони увірвуться і нам настане кінець.

Раптом усе стихло. Я повернувся і без вагань кинувся до вікна.

Безліч разів згодом думав я про той стрибок. Невже це фізично можливо – підстрибнути на два метри і, як м’яч, пролетіти крізь вузьке вікно? Від чого я відштовхнувся, якщо взагалі відштовхнувся, – я так і не знаю. Чи то Шиме підставив мені свої руки? Знаю тільки, що вже за мить біг лісом, виставивши руки перед собою і намагаючись не налетіти на якийсь стовбур.

Втеча

Наївно було вважати, що втеча з лісопилки сама по собі обіцяє порятунок. Якщо противник планував захопити плацдарм у долині, то мав докласти всіх зусиль, щоб знищити нас до останнього й забезпечити собі чистий простір аж до лінії фронту. Зважаючи на те, як легко і такою масою вони просочилися в наш тил, було зрозуміло, що це не окрема акція. Перший же реактивний снаряд, випущений у бік лісопилки, збив антену, а без неї ми не могли налагодити радіозв’язок зі штабом. Їм залишалося знищити нас і спокійно рухатися у темряві аж до місця розташування нашої бригади.

Хоч я вже не перший день ходив цими теренами, у темряві я ніяк не міг зорієнтуватися. Якби з підвалу я побіг прямо через двір, то рухався б на північний схід – а мені туди не треба було. Наші таборували на північний захід від села, отже, я мав піти ліворуч, де натрапив би на річку. Але я гадки не мав, куди біжу. Розумів тільки, що видерся на узвишшя над селом, і тепер рачкував у темряві, не знаючи, в який бік рушити далі. Намагався не думати, що сталося в підвалі після моєї втечі, а зосередитися на думках про Аміджу, Швидкого й Черкеза, які вибралися раніше за мене. І хоч імовірність наскочити на когось із них була мізерна, мене зігрівала надія, що вони недалеко, теж десь зачаїлися, мізкуючи, куди податися.

Через багато років я лягатиму спати з думками про свою втечу з підвалу й щоразу в сльозах провалюватимуся у сон. Чи були в мене шанси вижити, якби я не втік? Чи вчинив би Шиме так само на моєму місці? Мабуть, ні, бо якби хотів, то так і зробив би. Але Шиме залишився і боровся. Розуміючи, що я тікаю, він, мабуть, і далі сипав автоматними чергами, поки я дерся стіною і кидав його в тій клятій ямі. Чи могли ми обоє вижити, якби я залишився? Чи взагалі міг Шиме пролізти через таке вузьке віконце?