Читать «Блокбастер» онлайн - страница 4

Протягом дня ми смажили ковбаски і половинки картоплі, якщо ж хотілося чогось іншого, то й м’ясна нарізка з вогню була смачна. Аміджа, який їв усе, що бачив, полюбляв перехопити оселедця з ананасом, подарунок від скандинавського «Карітасу». Хліб ми зберігали загорнутим у поліетилен, присипаний снігом. Він був твердий, як камінь, та достатньо було потримати окрайчик кілька хвилин на гарячій плиті – і він ставав смачніший за свіженький, щойно з пекарні. На горищі одного з будинків Бранкович знайшов шматок копченого сала, забутого господарями під час утечі. Нам його вистачило надовго. Різали його дуже тонко, не часто, і лише тоді, коли всі були разом. Вечерю ми неодмінно підсолоджували консервованим компотом з персиків або шоколадом, що його зі зворушливими листами й незграбними малюнками надсилали нам вихованці дитячих садочків. Пізніше я чув багато спогадів про ці часи зі скаргами на погане харчування. Особисто я не мав ніяких нарікань – може, тому, що я завжди віддавав перевагу бутербродам, а не гарячим стравам. Варену їжу я почав цінувати вже після тридцяти п’яти років.

Ми намагалися сприймати виходи в розвідку як прогулянки лісом, а повернення до теплого приміщення переживати як приємну подію. Уранці температура була така низька, що вода замерзала, хоч відро стояло за якихось півметра від бочки, що служила нам за пічку. Стінка бочки була така розжарена, що ми підпалювали від неї сигарети, але вода у відрі ставала кригою. Дрова, якими ми грілися, час від часу вибухали у вогні – хтось ще до нашої появи попідкладав у деякі поліна петарди. Може, це діти так розважалися.

Так чи інакше, але раз на кілька днів одна з дровеняк стріляла у нашій саморобній печі. Зрештою, подейкували, що це був поширений у цих місцях звичай. Хтось уночі крав дрова у сусідів, а інший хитрован придумав, як виявити злодіїв: повкладав у деякі поліна петарди й залишив у дворі як приманку. Коли в хаті у сусіди починалася канонада, одразу ставало зрозуміло, хто злодій. Звичай зберігся, якщо й не з практичною метою, то принаймні для підліткової розваги.

Нам, однак, ці дитячі жарти лише нагадували, що ми не на вакаціях. Уже після першого пострілу з лісу ми зрозуміли, що не маємо, чим відповісти. Зброя наша могла стріляти не далі, ніж на п’ятдесят метрів вгору вздовж схилу, а якби й добивала далі – ми все одно не мали доброї позиції для оборони. Вийти з лісопилки означало поставити себе під приціл, тим більше, що нам у бік лісу не видно було геть нічого. Ті ж фарами вантажівок освітлювали лісопилку й добрий шмат двору перед нею. Вони спускалися повільно й упевнено, покрикували й підбадьорювали один одного, поки ми панічно намагалися придумати, що ж нам робити. Протягом перебування в селі нікому не спало на думку, що нас можуть оточити з усіх боків, і аж тепер ми зрозуміли: канонада танкових гармат, яка почалася за півгодини до того, як нас оточили, означала, що вони прорвалися з правого флангу, перекрили нам шлях відступу й захопили нічию територію. Ми були мурахами на аркуші, що плавав на поверхні води. Ракета, випущена з лісу, вибухнула на даху. Черепиця і тріски згори посипалися на нас.