Читать «Блокбастер» онлайн - страница 8

Довго ще я прокидався ночами й до ранку намагався відігнати неспокій, від якого сіпалися м’язи на ногах. Я підводився з ліжка, присідав, ішов у душ, літрами ковтав воду, запиваючи жмені пігулок, глибоко дихав, не міг заснути. А тієї ночі я жодного разу не згадав про Шиме.

Нападники вважали, що хтось із нас може добігти до іншої розвідгрупи й повідомити в штаб бригади про події того вечора. Але вони не знали, що іншої групи немає, що шлях відкрито і ніхто їх не чекає. Вони знали тільки те, що кільком розвідникам з лісопилки вдалося вибратися з оточення і зникнути в темряві лісу. І їх це розлютило. З погляду тактики, я мав дві мети: залишитися живим і повідомити штаб бригади, що почався наступ. Насправді ж перша мета була для мене заразом і останньою. Чи вдасться їм напасти на наше основне розташування – мене те мало непокоїло. Підготовлена й озброєна бригада могла протистояти будь-якій силі, тоді як я, сам-самісінький, шпортався у лісі, гнаний страхом і переслідувачами.

Усю дорогу я думав, як взагалі сюди потрапив. Іще кілька місяців тому, як і більшість моїх однолітків, я жив звичайним життям. Ходив у кіно, на концерти, відвідував лекції в університеті, у вільний час зустрічався з друзями в кафе. Одного вечора ми всі сиділи за столиком і дивилися телевізор. У новинах показали неприємний сюжет: просто так, щоб продемонструвати силу, їхні військові перекрили воду дитячому будинку. Той сюжет став останньою краплею, що переповнила чашу люті, яку я відчував щодо «сильних», які вважали, ніби зі слабшими за себе можуть робити все, що заманеться. Ми зірвалися на ноги, – розлили пиво, намочили сигарети, – і просто звідти пішли до призовної комісії записуватися добровольцями. Того самого місяця ми один за одним отримали повістки й відбули на фронт. Мене призначили в розвідку, хоч я тільки недавно відслужив строкову службу зв’язківцем. Але тоді підрозділи поповнювали як заманеться, за можливістю, – добровольців було небагато…

Намацавши поперед себе іще одне дерево, я раптом усвідомив, що загубив автомат. Не міг пригадати, чи залишив його в підвалі, чи випустив з рук, поки біг нагору. Цілком можливо, що просто кинув, вистрибуючи через вікно. А якби й не загубив, то яка мені з нього користь? Я сам себе ледве рухав крізь темряву і мінус двадцять. Мороз дер горло, а дихати через ніс майже не вдавалося. Я геть знесилів і не міг більше зробити ані кроку, тож просто сповз під стовбур.

Невдовзі в лісі почулися крики. Вочевидь, шукаючи нас, вони розтяглися в лінію. Люто матюкалися і перегукувалися, звично полюючи. Вправно. На те не існує спеціальних шкіл і навчальних курсів. Для цього має бути якийсь природний, вроджений, предковічний інстинкт ловця, який зараз, після довгої сплячки, зненацька прокинувся.

На мить вони стихли, потім знову почали галасувати й покрикувати.