Читать «Блокбастер» онлайн - страница 47

Черкез теж опустився біля Майди, гладячи її коси. Вона поклала голову йому на коліна, а він просичав крізь п’яний сміх:

– Буде матеріал для тесту Роршаха!..

Я зіскочив з лежака й витяг пістолет, але Борна потягнув мене назад і забрав з рук зброю. Я бачив з виразу його обличчя, що він здивований таким розвитком подій, але намагається триматися спокійно. Він знову здався мені схожим на Шиме. Борна прихилився до мене й прошепотів:

– Якщо придивишся, то побачиш, що її це взагалі не бентежить.

Він не помилявся. Майда наче насправді була зараз не тут, не з нами. Можливо, вперше в житті вона вилетіла з тісняви тіла й не мала наміру скоро повертатися назад.

Швидкий і Черкез мінялися над нею, припалюючи один одному косяки. Оргія тривала кілька годин. Початкова зацікавленість у кімнаті швидко змінилася легким здивуванням, після якої запала герметична байдужість. Усі повернулися на свої лежаки й занурилися у сон. Аміджа до ранку болісно стогнав.

Можливо, в інших умовах усе це стало б джерелом сороміцьких жартів і дружнього підбадьорювання, але насправді ніхто з нас надалі й не згадував тих подій. Дні минали, і я сам усе більше сумнівався, чи було таке взагалі. Лише одного разу в розмові хтось згадав про дивну ніч. А якби цього не згадали – я був би певен, що того вечора замотав у самокрутку забагато трави.

Десь через місяць, чекаючи Кватерника біля міської комендатури, я розговорився з білявою секретаркою, чий чоловік служив у військовій поліції за кілька кілометрів від нашої бригади. Говорили ми хвилин десять.

Я супроводжував командира бригади, тож дівчина подумала, що я теж із поліції. Вона поцікавилася, з якої я частини. Коли ж я відповів, що розвідник зі 199-ї, вона миттю посерйознішала, опустила очі й тихо спитала:

– Ти знаєш про інцидент з тією психологинею? Це сталося у твоїй частині.

– Звісно знаю. Я сам тоді був у кімнаті.

Моя співрозмовниця засовалася на стільці й кілька хвилин мовчала. Потім прокашлялася і сказала:

– Я її знаю вже багато років. Вона була найкращою студенткою на курсі. Ми всі їй заздрили, її відданості науці. Я покинула навчання на другому році, як вийшла заміж.

Вона посміхнулася і вела далі:

– Можеш уявити, наскільки вона була зациклена на навчанні: коли ми часом збиралися десь розважитися, вона в розпал вечірки вставала й казала, що йде додому, бо має вчитися.

Я не знав, що відповісти. Якщо чесно, я про все це просто не думав. Секретарка ж розповідала:

– Коли я почула, що сталося у бригаді, не могла повірити. Людина з такими амбіціями, яка жертвує всім, витрачає стільки років задля кар’єри – і все спаплюжити через таку дурість. Найкраща студентка, всі викладачі її дуже любили і цінували, могла мати найкращу дипломну роботу за всю історію факультету. Неймовірно…

Після цієї розмови я зрозумів, чому Майда того вечора поводилася так, наче вона сама на світі, ніби біля неї нічого й нікого не існує. Для такого вивільнення потрібні були справді сильні емоції.

Пізніше я багато разів думав про події тієї ночі. Розмірковував про те, що почув від білявої секретарки, зважував можливі підстави, шукав приводи… Амбіційна жінка, затиснута особистісними фрустраціями, яка вибрала найрадикальніший з можливих варіантів поглиблення знань зі свого фаху, на який витратила стільки років, жінка, що без вагань, сміливо й рішуче вирушила на фронт, до людей, які під впливом війни за короткий час стали напівдикими й напівбожевільними, – вона того вечора була найбожевільніша серед нас. Ця жінка безпеку цивільного життя безрозсудно проміняла на ризик загибелі, і цим вона анітрохи не відрізнялася від нас. Кожен з нас вибрав те саме – без роздумів, без калькуляцій ми покинули роботу, батьків, дівчат, дружин, теплі оселі, товаришів, зручності і прийшли у сніг, багно, вибухи, кров і крики.