Читать «Блокбастер» онлайн - страница 45

Зважаючи на те, що Аміджа був постійним слухачем його оповідей, особливо розпитуючи про їжу, картина того дня склалася сама собою. Ненажерливого Аміджу в тих розповідях цікавило тільки одне. Але хоч про яку екзотичну страву розповідав Ентоні, усякі докладніші розпитування він переривав однаково. На запитання, яка на смак ігуана, черепаха, бобер, личинки або печена в попелі смола евкаліпту, Ентоні відповідав те саме: «Схоже на курку». Я не певен, що в Луїзіані взагалі ведуться ігуани. Невідомо мені також, чи знав Ентоні, що навіть у нас уже давно показували «Південну гостинність». Але своїми байками він сам собі викопав яму.

Ентоні прив’язав ягня до сливи в дворі й спробував його заколоти. Він думав, що одним рухом все зробить, але страта тварини перетворилася на дивну виставу, у якій змішалися крики Ентоні: «Die! Die!» і перелякане бекання заляпаної кров’ю прив’язаної животини. П’ятнадцять хвилин він намагався ножем прикінчити супостата, захекано бігаючи навколо й плутаючись у мотузці, якою ягня було припнуте до дерева. Потім, знесилівши, він сів поруч, обійняв ягня і випустив йому з пістолета кулю в лоба. На здивування публіки, що обліпила вікна школи, здирання шкури пройшло досить добре. Потім Ентоні розпалив багаття, насадив тушку на рожен, навіть не подумавши випатрати її, і просто так, разом з тельбухами, поклав над багаттям. За годину він гордо зайшов у казарму, несучи на плечі кілок з напівсирим ягням, тільки трохи зарум’яненим над вогнем.

Майдина подруга коротко прокоментувала це видовище:

– Я вегетаріанка. Що я їстиму?

– Обсмокчеш кілок, – просто відповів Ентоні, але атмосфера в кімнаті була така весела, що навіть дівчина щиро розсміялася разом з усіма.

Вершиною кулінарної авантюри було різання печені. Щойно Ентоні розрізав тушку, кімнату сповнив сморід нутрощів, від чого шеф-кухар затиснув носа й кулею вилетів за двері. Аудиторія була на межі істерики. Навіть психологині розслабилися і реготали разом з нами. Єдиний тільки Аміджа жвакав недопечене м’ясо, час від часу спльовуючи кусні на підлогу. Черкез вискочив за Ентоні:

– Наступного разу лайно принеси окремо, ми самі змішаємо!

Після вечері в шкільній їдальні ми з Борною занесли Аміджу в кімнату. Уперше за тривалий час усі почувалися розслаблено. Коли нарешті всі розмови стихли і єдиним звуком залишилося потріскування дров у вогні, я задумався про минулі дні. Скільки нас повернеться додому? Як ми після цього житимемо? Може, створимо сім’ї з нашими дівчатами? Матимемо дітей? Чи гратимуться наші діти разом, а потім, коли підростуть, чи розповідатимуть одне одному воєнні історії своїх батьків?

Я спробував уявити, яким міг би бути хлопчак Бран-ковича. Чи не вагітна зараз його дружина? Чи народить? Знайде дитині нового тата й більше не згадуватиме, що була вдовою? Чи будемо ми її провідувати, коли знову вийде заміж, чи вважатимемо це зрадою нашого товариша? І чи матимемо ми взагалі право так про неї думати?

Чи зможу я колись прийти до того хлопчика й розповісти йому, що був поряд з його батьком, коли він загинув? Чи скажу йому, що замість його тата мало не скочив через вікно й міг зловити його кулю? Чи хвилюватиме його взагалі щось таке, що сталося до його народження?