Читать «Блокбастер» онлайн - страница 19

* * *

Просто неймовірно, наскільки втеча з тієї лісопилки насправді була проста. Швидкий і Черкез тієї ночі врятувалися, стрибнувши в річку й віддавшись течії, яка віднесла їх аж до найближчого села на нашій території. Страшно, звісно, але їх було двоє. Кожен з них вірив своєму товаришеві більше, ніж самому собі, а за такої підтримки не знайдеться перешкоди, якої не можна було б подолати. Вони вийшли з річки за кілька кілометрів нижче за течією і дійшли до нашої батареї, розташованої не дуже далеко від управління бригади. Ворог сюди не дістався – гармати кілька годин вперто товкли цю місцину, тож він урешті-решт мусив забиратися звідти, підібгавши хвости. До бригади бій узагалі не дійшов – і лише завдяки Швидкому й Черкезу. Стрілянина, відблиски від якої я бачив, перш ніж знепритомніти, почалася через них, а та трійця, що мене схопила, очевидно, була ворожим дозором. Спраглі обіцяних боїв, вони отримали тільки вогняний дощ від наших, тож небезпідставно були люті – і я був би. Упевнений, що якби не Безіменний, я не пережив би того дня. Дивне відчуття – завдячувати комусь своїм життям. До цього я не звик за весь час на фронті.

Наступного ранку розвідники в лісі над лісопилкою знайшли Аміджу. Не так уже далеко він відійшов. Тікаючи, загубив черевики, яких ніколи не шнурував до кінця. Його потім часто згадували лихим словом, кажучи, що треба ж бути цілковитим дурнем, щоб, тікаючи, загубити взуття. Втім, ні у поліції, ні серед розвідників ніхто такого жодного разу не сказав. Патякали таке тільки штабні офіцери з тих, хто весь час сидить у тилу. Вони дефілювали селом у високих американських чоботях, примовляючи: «Від таких чобіт вороги губили труси в сорок першому, погублять і зараз». А військова поліція і розвідники двадцять годин на добу були на службі. Чотири ж години залишалося на сон, при цьому роззуватися не можна було. Повна готовність, так би мовити, «двадцять чотири на сім». Могли й місяцями не скидати взуття, хіба тільки кому щастило супроводжувати комбрига Кватерника у його періодичних поїздках додому або охороняти машину, що перевозила заарештованих до міської в’язниці. Тоді мали право провести вдома день, протягом якого здебільшого не вилазили з гарячої ванни.

Аміджу знайшли живого-здорового, тільки трохи підмороженого. Через день ампутували всі пальці на ногах. Коли йому сказали, що більше немає пальців, він потім довго сміявся, аж до приходу лікаря. За кілька років під час вручення медалей він розповідав офіцерам зі штабу, що найперше подумав, буцімто лікар з нього кпить. Присягався, що в лікарні відчував кожен палець, бо навіть нігті йому боліли. Коли ж нарешті усвідомив, що лікарі не жартують, – усе одно сміявся. «Легше так, ніж плакати», – казав.