Читать «Блокбастер» онлайн - страница 17

Тому я повів далі:

– Отже, їхній бойовик стріляв по нашому М-84, заробив амнезію, за кілька годин пропішачив вісімдесят кілометрів по снігу і біля лісопилки потрапив у полон до своїх. Тут узагалі мало що скидається на логіку. Зате дійсно логічні припущення ви ігноруєте.

Раукар підвівся з-за столу, підійшов до груби й підкинув поліно. Здавалося, що він, як і я, хоче, аби ця розмова швидше скінчилася. Я майже відчував тягар відповідальності, що тиснув йому на плечі, хоч це була аж ніяк не його відповідальність. Мені здалося, що він робить це скоріш через потребу хапнути повітря, ніж для того, щоб підтримати вогонь у грубі, бо кімната була й так добряче натоплена.

Мовчанка тривала, аж поки він не повернувся на місце. Мабуть, Раукар сподівався, що за час його «відсутності» інші члени штабу приймуть якесь остаточне рішення. Але колеги були невблаганні, ніхто не хотів брати на себе відповідальність.

Нарешті озвався комбриг Кватерник:

– Отже, лікарю, що робитимемо?

Раукар видихнув, зітхнув, знову видихнув. Схоже, що в останню секунду йому на думку спало рятівне рішення, яке звільнить його від тягаря. Він випалив:

– Щодо цього випадку нам потрібен фаховий погляд. Наприкінці тижня до нас мають приїхати на десять днів дві колежанки з командування оперативної зони. Пан командир Кватерник про це знає, чи не так?

– Так. Нас просили прийняти двох магістранток з факультету психології, які в дипломних роботах досліджують поведінку людей у воєнних умовах.

Раукар просяяв. Очевидно, він знайшов соломинку, за яку міг учепитися.

– Отож, я пропоную дочекатися висновку науки. А доти…

– Доти маємо подбати про хлопця, – підсумував Цероваць. – Хай він отримає нову форму, може, навіть, приєднається до моїх хлопців, бо маємо кілька вільних ліжок. Чи до розвідників…

– Байдуже, – докинув Товариш Замполіт. – Ти все одно командуєш і тими, і тими. Переконаний, що ви за ним добре наглянете.

Я кинув у зуби ще одну сигарету й вийшов, не питаючи дозволу. Ніхто не промовив ані слова. Я ж був радий, що ця справа хоча б тимчасово скінчилася. І ще я був радий за Раукара.

Йому зараз найтяжче, думав я. А між тим, за якихось неповні два місяці Раукар доведе, що здатен викручуватися із незручних ситуацій, наче справжній шахрай.

Аміджа

На відміну від офіцерів управління, хлопці в частині одразу прийняли Безіменного. Притьмом бригадою розлетілася історія нашої втечі, тому всі хотіли з ним познайомитися. Дуже скоро чи не сотня людей простягали йому руку для вітання, пригощали сигаретами, а в сільському генделику, де продавали тільки пиво, почали наливати й ракію – а зазвичай таке відбувалося тільки з дозволу військової поліції.

На мене дивилися жалісливо, наче на людину, яка втратила когось із рідних. Шиме був командиром відділення, до того ж старший за мене на п’ятнадцять років, але, незважаючи на цю різницю, саме з ним я найбільше здружився. Він був розумний, дуже начитаний і не такий затятий, як ми. Я ніколи не чув, щоб він лаявся чи казав про когось щось погане. І ми були непереможним тандемом у вгадуванні фільмів. Часом було достатньо назвати якийсь факт, і він одразу випалював назву фільму, ім’я режисера й рік, коли стрічку було знято. Ми були в цьому такі монстри, що, крім змагань з іншими, розважалися перевірянням один одного. Я міг посеред вечері гукнути: «Шиме! Золота пальмова гілка вісімдесят четвертого!» – і голова, схилена над тарілкою, підводить погляд, ковтає, що є в роті, і відказує: «Вім Вілдерс, “Париж, Техас”». І знову очі до тарілки, Шиме й надалі спокійно трапезує, – а присутні в їдальні аплодують.