Читать «Блокбастер» онлайн - страница 16

Не знаю, чи відчували вони ніяковість від того, що самі ніколи не бачили ворога ближче, ніж за півкілометра, але тоді мені хотілося, щоб відчували.

– Лікарю… Такий випадок неможливий чи радше неможливий? – спитав я.

Усі багатозначно подивилися на мене – і разом повернули голови до Раукара.

– Та бач, як я вже казав, це не моя…

– Не ваша царина, лікарю, я знаю. Та все ж ви говорите саме про цей випадок, і від вас чекають фахової думки. Якщо вже почали, то закінчуйте. Чи може бути, що той Безіменний каже правду?

– Може, звичайно, може.

– Чи існує, на ваш погляд, вагома підстава, щоб він у моїй присутності ножем порізав трьох своїх, звільнив мене й довів до розташування нашої бригади?

– Не бачу логіки.

– Нема логіки й у тому, що ми тримали той розвідувальний пост, який вчора втратили. Що нас там залишили цапами-відбувайлами без будь-якої тактичної потреби – і при цьому вас непокоїть минуле людини, що добре показала себе в бою. Вас хвилює, що вона не має на собі нашивок і ви не можете ідентифікувати його вимову. Тож я вам дещо скажу. З цього дня я також зніматиму всі знаки розрізнення перед виходом на завдання. А крім цього, потренуюся говорити так, як місцеві, щоб у разі потреби зійти і за нашого, і за їхнього. Може тоді я не муситиму більше тікати вночі крізь хащі.

Товариш Замполіт спробував повернути розмову до початку.

– Бачиш, у тому й проблема, що…

– У чому? Що під цим дахом маємо когось, хто ще вчора носив чужу форму, а сьогодні – нашу?

Замполіт посміхнувся, хоча в очах його світилося презирство. Я дивився прямо йому у вічі. Виникла незручна пауза. Тишу порушив Раукар:

– Я згоден, що логіки в цьому немає.

– Так, немає. Ви ж не питаєте, чи мусили Шиме й Бранкович полягти на лісопилці, а цікавитеся лише тим, чи не підіслали до нас того Безіменного, щоб він, як ніндзя, вночі повідтинав нам усім голови? Немає логіки в тому, що ви не обміркували його версію подій. Чоловік вистрелив у танк і влучив. Танк майже одночасно вистрелив у його бік. Який танк може швидко відповісти вогнем у той бік, звідки в нього влучили?

– М-84. Він автоматично повертає гармату в напрямку ворожого влучання, – відповів Цероваць, який досі мовчав.

– Саме так, М-84. Чи є в нашій бригаді М-84?

Усі мовчки переглядалися й знизували плечима.

– Наскільки я знаю, є. Один. Дислокується у двісті першому, це вісімдесят кілометрів звідси, – знову промовив Цероваць.

Церо був авторитет. Його, начальника військової поліції, у штабі цінували за те, що його підлеглі не сиділи по тилах. Церові хлопці забезпечували варту, супроводжували командирів, навіть якщо їм просто вночі треба було вийти до машини по забуту торбу, здійснювали нічне патрулювання, охороняли гауптвахту, затримували п’яних вояків, які кривдили цивільних, провідували самотніх старих у селах, навіть виконували функції розстрільної команди для засуджених до страти злочинців. Фактично він командував і нами, і разом з його хлопцями ми виконували чимало завдань. У його голосі мені вчулася підтримка. Справді, якщо хтось із присутніх і став би на мій бік – я міг бути певен, що то Церо, який завжди захищав своїх.