Читать «Війни Міллігана» онлайн - страница 193

1 серпня 1991 року о 16:00 суддя Говард Джонсон звільнив Біллі Міллігана з-під контролю психіатрів і судового нагляду.

Біллі підвівся. Усі його друзі й доброзичливці зібралися навколо — хтось плескав його по спині, хтось тиснув руку. Він з гідністю вільної людини рушив до дверей. Спочатку Біллі йшов повільно, але сил терпіти атмосферу суду вже не було — і він кинувся бігти.

Епілог

Диявол повстав…

Багато років тому я вже був на фермі Чалмера Міллігана у Бремені — мене возила сестра Біллі Кейті. Але разом з Біллі я тут ніколи не бував. У кінці осені 1991 року Біллі зателефонував мені і сказав, що хоче ще раз туди поїхати — і запросив мене з собою.

— Ти впевнений, що впораєшся? Це може завдати тобі болю.

— Ні, не думаю. Я хочу туди повернутися.

Біллі сидів за кермом. Після повороту з шосе 22 на дорогу до Нового Єрусалиму я побачив, що він зблід.

— Згадалося, як ми їхали тут уночі. На всіх полях з обох боків газові свердловини — і вночі все світилося вогнем. Коли Чалмер уперше мене сюди привіз, я думав, що це і є пекло.

— Може, повернемо назад?

— Ні. Я хочу побачити місце, де мене зламали і де я втратив розум.

— Що ти відчуваєш зараз?

— Страх. Як коли школяра викликають до директора. Така порожнеча всередині. Я постійно уявляю, що там далі стоїть Чалмер із рушницею чи кайданами. Або що він стрибне з кроков і спробує схопити мене, щойно я зайду в сарай.

— А якби так сталося?

— Я б спочатку перелякався — а потім розірвав би його на шмаття! Звісно, я знаю, що він уже помер — але, думаю, усередині я й досі цього не прийняв.

— Тепер приймаєш?

— Ага, — нервово реготнув він. — Родина не каже мені, де вони його поховали, але я маю знати. Мені треба побачити його могилу. Я знайду її. Я навіть думав узяти великий ніж чи хоча б дерев’яний кілок і встромити йому в серце, — він кинув на мене погляд. — Мабуть, з цим варто почекати. Коли я буду готовий — зі мною поїде Шейла Портер. Але це нічого…

Ми під’їхали до краю ферми, і він здивовано зітхнув — маленького будинку тут більше не було.

— Його що, знесли? — вигукнув він.

На місці будинку була лише почорніла земля з обгорілими стовбурами дубів.

— Мабуть, добряче горіло. Чималеньке пекло. Деякі з цих дерев були на відстані у сорок футів. Дивись, той дуб 120 футів заввишки — і на 95 він згорів. Таке враження, наче сам диявол спалив цей будинок. Повстав і скинув це кляте місце назад у пекло.

Він розлючено крокував почорнілою галявиною і жбурляв ногами листя.

— От лайно!

— Що таке?

— Диявол встиг спалити його раніше за мене.

З усієї ферми лишився тільки сарай, де Чалмер катував хлопця. Біллі з острахом підійшов до нього. Усередині він показав мені мотузки, що й досі висіли з кроков — ними вітчим зв’язував його.