Читать «Війни Міллігана» онлайн - страница 194
Дэниел Киз
Ми пішли далі. Усе поросло бур’яном. Біллі душили сльози.
— Чому ніхто цього не прибрав? — крикнув він. — Навіщо тут і досі речі з мого дитинства? З мого проклятого дитинства!
У гаражі й досі стояла каністра з бензином, із якої Чалмер облив кролика. Обличчя Біллі стало білим, як папір.
— Слухай, я думаю, ти вже достатньо побачив, — сказав я.
— Ні. Спогади повертаються. Я багато чого забув. Мені було вісім — майже дев’ять — коли він уперше мене сюди привіз.
У кутку я знайшов невеличкий малюнок олією на шматочку шиферу — майже повністю схований під пилом. На ньому була зображена пташка — червоний кардинал.
— Може, варто забрати це? Як згадку про свої перші роботи?
— Ні! — він відмовився навіть торкатися його. — Я нічого звідси не візьму! Тут усе наче кричить: «Нічого не чіпай!» Якщо я щось звідси заберу — це може рознести заразу.
Я обережно повернув малюнок туди, звідки взяв.
Ми пішли до сараю біля струмка. Тут він віддихавсь і розповів, як Чалмер прив’язував його до столу і ґвалтував. А потім похрестив його кров’ю кота, якого розідрав.
— Здається, що я просто зараз бачу, як він робить усе це з маленьким Біллі. Я чую, як він плаче. Чую жахливий сміх Чалмера.
Ми вийшли надвір. Він здригнувсь і показав на щось у купі посохлого листя.
— Це металева труба, яку Чалмер притулив до обличчя денні, коли закопав мене живцем.
Він розплакався. Я відійшов на кілька кроків, щоб дати йому можливість побути на самоті. Скоро він заспокоївсь і над чимось замислився.
— Ти як?
— Нормально. Я не розпався, якщо ти про це. Я й досі Біллі.
— Я радий.
— Я просто подумав… Подумав, що, може, і Чалмера катували, коли він був малий… Може, він теж зазнав страждань — це могло б пояснити його агресію до мене.
Ми пішли до машини, а він продовжив свою думку:
— А що, як дідусь Мілліган знущався над ним? А над ним — його батько?.. І що, як усе це насилля передалося через нього до мене?..
— Що ти маєш на увазі?
— Я зрозумів, що насилля породжує насилля. І це не стане для нього вибаченням, ні, але може принаймні пояснити мої страждання. Може, навіть добре, що я отримав покарання за те, що зробив з тими трьома жінками — тепер я нарешті можу це зрозуміти. Бо вони тепер усе життя страждатимуть через те, що я з ними зробив. Мені дуже прикро. А що, як вони продовжать цей жахливий цикл і завдаватимуть болю своїм дітям? Господи, дозволь їм знайти в собі сили дати мені прощення й одужати — як одужав я сам.
Він знов глянув у бік чорних дерев.
— Мабуть, спершу я сам маю пробачити Чалмеру. Я хочу знайти його могилу і пересвідчитися, що він справді мертвий. Але я не буду паскудити його останній прихисток. Я скажу йому, що пробачаю — і його душа зможе простити насилля, яке хтось завдав йому самому. Сподіваюсь, прощення зможе охопити те давнє минуле і змінити майбутнє. Люди мають припинити завдавати шкоди одне одному.
Ми сіли в машину. Біллі рушив геть труською дорогою від згорілого будинку через критий міст на дорогу до Нового Єрусалиму — і жодного разу не озирнувся. Навіть у дзеркало не подивився. Жодного разу.