Читать «Війни Міллігана» онлайн - страница 162

Голодування не особливо шокувало організм. Уже за тиждень він більше не відчував голоду. Оскільки він і досі перебував під особистим наглядом, санітари скоро помітили, що він їсть лише кілька шматочків на день. У записках медсестер з’явилися інструкції санітарам — заохочувати Міллігана більше їсти. Його почали щодня зважувати. Потім двічі на день. Потім почали погрожувати позбавити цигарок, якщо він не почне більше їсти — Біллі знизав плечима і сказав, що куріння все одно шкідливе для здоров’я.

Він нікому не розповідав, що саме планує. І ніхто не знав, що всередині він уже помер.

Після кількох днів часткового голодування аллен зібрав дітей, щоб пояснити, що все йде за планом:

— Ми нарешті тут, у кімнаті смерті. Вам буде трохи боляче й хотітиметься їсти. Але потім це станеться — і в кожного з нас буде власне місце. Ми всі нарешті зможемо робити те, що хочемо. Кожен з нас зможе постійно лишатися на сцені. І ми всі знов зустрінемось — у іншому світі.

Звісно ж, він брехав. Але артур теж не знав, що ще їм сказати.

Діти плакали від голоду, через що всі посварилися. Зрештою після раціональних пояснень вдалося дійти згоди. На шостий день усі зібралися востаннє. Остання зміна особистостей, остання амнезія — і переродження. Нарешті фінал — усі його особистості прийняли смерть.

Більше в голові голосів не було. Запала повна тиша. Це вперше в житті він справді хотів померти.

Адміністрація клініки не сприймала його голодування всерйоз, аж поки він зовсім не перестав їсти. Тоді їм довелося визнати існування проблеми. Вони спробували з ним домовитися — думали, він знов веде якусь маніпулятивну гру.

— Скажи нам, чого ти хочеш, — тобто «ми виконаємо твої вимоги, якщо ти почнеш їсти».

— Я нічого не хочу. Просто дайте мені спокій.

Він не став нічого оголошувати — просто одного дня зовсім припинив їсти. Прийшла нова зміна персоналу, і 2 січня 1987 року психіатр записав: «Сьогодні Біллі увесь день нічого не їв. За ним треба спостерігати — можливо, він захворів чи підхопив інфекцію».

Наглядач прийшов кликати всіх на вечерю і запитав Біллі:

— Агов, друже, хіба ти не голодний?

Він усміхнувся й похитав головою.

— Ти що, під кайфом?

Той продовжував усміхатися.

— Ну, якщо не хочеш їсти — добре.

Наступного ранку Біллі відмовився від сніданку, і лікарі прийшли його оглянути.

— Просто дайте мені спокій, — сказав він, не піднімаючи очей від підлоги. — Я щасливий і задоволений. Просто залиште мене.

— Зробіть аналіз крові, — наказав лікар. — Перевірте на наркотики.

Аналіз нічого не виявив.

Перші кілька днів у газетах писали, що він їсть таємно, і департамент прислав нових наглядачів.

Біллі перестав говорити. Було приємно усвідомлювати, що вони більше не мали над ним влади. Він сам контролював своє життя. А їм лише доведеться винести його тіло звідси, коли він помре. Так, вони найбільше хотіли десь його зачинити — але так і не змогли зачинити його розум. Тепер і тіло буде на свободі — він іде звідси.