Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 44

– Та вже, що є! Он стільки дітей! Вона ж має їх чимось годувати?

– Тоді виймай із печі й подавай на стіл! Бо через таких, як ти, ми цілий день голодні!

– Давай-давай, бо за тою проклятущою роботою немає коли й поїсти!

І я покірно витягую із печі баняка, у ньому куліш чи каша, або картопельки трошки – я зварила для дітей, ллю із пляшки горілку, думаю: а може, вони наїдяться й пожаліють? Підуть собі в ніч…

Але ніхто мене не жаліє. Після горілки дядьки ще дужче коверзують.

– Чуєш, тьотка?! – уже далеко за північ, а вони сидять і курять в хаті. – То ти підписуй, ми й пайдьом, тобі що, дітей своїх не шкода? Чи, може, ти така багата, щоб керосин всю ніч палити? Он, лампа горить і горить, чого ти не економиш?

І так сидять в хаті аж до ранку, день при дні. Я як змучуся безсонням, що й світ мені вже не милий, то візьму й підпишу: відчепіться! А тоді хапаюся за голову – бо що ж його тепер робити?!

– Бо немає у нас у хаті чоловіка, хоч поганенького якого, – плачу і розказую своїм дітям. – Якби був чоловік, то вони б так не сиділи, не курили б. А так, хто я? Безправна баба! Господи, Ільку, чи ти мене там бачиш, чуєш з того світу?! – кричу, і падаю навколішках до портрета. – Чого ти мене тоді не зарубав, га?! Для чого мені та твоя любов була здалася, проклятуща?! Добре тепер мені?! Добре?!!

А діти мої… налякані сидять по кутках і тільки їм очі світять – жаліють мене, либонь, і ненавидять усіх на світі: батька, що їх покинув, дядьків, що оббирають, заготовача, колгоспи… сусідів, що байдужі – і не оборонять мене, їхню маму, – бо така я вже нещасна і терпляча…

Важко було мені без чоловіка, то як же я тішилась, як мій Грішка підріс і брався до роботи! Батька нема, ніхто йому не підкаже, то він піде десь сам та й побачить, як у людей, а тоді прийде додому і мудрує. Сам узявся та й викопав яму для кролів, наверх поставив клітку – туди кладе полин, лопухи, червону конюшину.

– Іване, Миросю! – гукає Грішка на менших брата і сестру. – Ходіть, дивіться, як гарно наші кролики їдять! Оце похрумають одного лопушка, та й трохи підростуть. Хочете кроликів годувати?

– Хочемо! Хочемо! – радіють діти. І біжать у берег по бур’ян.

Кролі собі ростуть. У ямі риють нори, кролиці там поросяться. Кролів стає все більше й більше. Як тут…

– Ну що, Маринко, показуй-но своє хазяйство! – в подвір’я поважно входить заготовач, а з ним – колгоспний писар, секретар. – Хвалися, що надбали?

– Та он, самі ходіть й дивіться.

І доглядачі ходять.

– Так і запишемо: одна корова, теличка, дві свині, четверо овець, баран, кури… Маринко, скільки у тебе насправді курей?

– Десять, – каже Ганя.

– Тоді запишемо… двадцять п’ять!

– Як?! – дивуюся я. – Пожалійте! У мене тільки десять курок!..

– То ж тільки початок літа! – каже заготовач. – А на осінь, дасть Бог, квочки повисиджують яйця, та й будеш мати більше!

– А де ж це ті квочки? – я показую руками по подвір’ю. – Майте совість!

– Ідемо далі. Гуси. Рахуй, Пилиповичу.