Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 42

А тоді Миросі заклало носа, ні вдихнути, ні видихнути вона не може. Мирося від одчаю плаче, а воно їй від того ще гірше закладає. Мирося уже й кричить, хапає ротом повітря, синіє від задухи! Я виймаю із запічка горілку, укладаю Миросю на овечий кожух і добре розтираю усе тіло – від худесеньких груденят і до підошов.

Або ще парю ноги.

Але найкраще допомагало від нежитю подихати над баняком з картоплею. Я наварю з лушпайками – для свині і для курей, потовчу товкачкою, посаджу над картоплею слабу дитину, відкрию на баняку накривку, а на голову накину хустку – суконну, теплу.

– Дихай, дихай добре! – приказую.

– Ой, не можу, бо пече! – кричить мені Мирося.

– А бігати босою по болоті не пече? Тепер терпи! Дихай, щоб аж піт стікав.

Як уже не сила терпіти, Мирося замотує обличчя в хустку і лізе знов на піч, обкладається кожухом, – спати.

На ранок вона прокинулася – а вже нікого немає в хаті. Миросі стає страшно. То вона прожогом як зістрибне на долівку, та як щосили заголосить! Мало дверей не вирвала – біжить у самій сорочці. Надворі сяє сонце – свято Теплого Олекси!

– А йди-но сюди, до нас, Миросю, – гукає до неї з малини Грішка. Там у нас була глибока яма, а в ній – картопля маленька, й насіннєва. – Треба достати бараболі, будемо стріляти!

Мирося уже й забула, що вона ще вчора була хвора, швиденько чеше через подвір’я до братів. А там – Іван, Степан і Грішка стоять над ямою, не можуть влізти досередини, бо вузько.

– То що?… – Степан бере Миросю за руки – і опускає скільки може. – А тепер сама стрибай! – відпускає малі долоньки.

І Мирося враз пірнає в отвір, опиняється у темній і холодній ямі. Десь під ногами у неї скачуть земляні жаби, на павутинні висить мокра капка, і скрізь – лежить картопля, вже й сиве огудиння повипускала – тільки жде землі. Мирося набирає бульби повні жмені – і подає наверх братам:

– Держіть!

А тоді наставляє руки, щоб і її тягнули, бо теж хоче гратися у метання. Це у них така була гра: картопля – замість кульок. Грішка начепить одну картоплину на довгу лозину і тільки фі-і-і-іть! – полетіла, аж за клуню, далеко на город. Іван зі Степаном і собі стріляють. І Миросі теж дають.

– Що, оце й усе? – розчаровано дивиться Іван під ноги, як геть усю картоплю викинуть із ями. – Ех, мало…

– Не журись, Мироська ще дістане!

І мала Мирося знов мусить опинитися у ямі.

Картопля тепер стала для розваги. Я ж того не бачу, а діти мої не думають, що у хліві у нас є корова й свині, а ще – кури, овечки, гуси, і всіх чимось треба годувати. А вони картоплею стріляють…

– От недобрі! – я потім ходжу і вишукую розкидані бульби по городі. – Бач, якої шкоди наробили! От я вас зараз нагодую! От нагодую! Як тепер сядете кругом столу і попросите м’ясця, я вам тоді нагадаю про цю картоплю!

А щоб виросло м’ясце, його треба було не тільки годувати, ще й глядіти.

Поза нашою хатою стояли колгоспні копи, і на зиму там ховалися лиси. Не зогледишся – а вже й не стало курки! На весну ще й полупилися гусенята, треба було вигонити їх пастись на траву. Берег близько, за городом, та куди виженеш? Лиси ж зжеруть!