Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 45

– Дванадцять гусенят ще й три гуски!

– Так і запишемо. Я від людей чув, що ти розводиш кролів? То де ж вони?

– Та он, у ямі…

– Ми не будемо самі дивитися, повіримо на слово. То кажи, скільки маєш?

– Та хто ж їх порахує? В ямі темно… Було дорослих три кролиці, кріль тільки один, і наче шестеро кроленят…

– Запишемо: всього п’ятнадцять! Кролі – вони плодючі, до осені кожне приведе нехай ще хоч по парі, та й – уже буде. То що, Марино, все хазяйство?

– Усе, як бачите…

Комісія поволі рушає з двору, я дивлюся їм услід невидющими очима і раптом як стрепенусь.

– Хіба… А стійте! – гукаю, а з очей сльози так і капнуть. – У мене ще є кіт старий! Коли він не здох, то йдіть і шукайте! Кіт, певно, тепер сидить десь на горищі! Кіт, правда, один… А може, вже й досі розплодився? Або ще маю миші й жаби…

– Ну-ну! Ти з нами не жартуй! – секретар нахмурив кошлаті брови. – Ми з тобою по-людськи, по честі. А як ще щось є і ти втаїла, то пеняй тоді, Марино, сама на себе: як знайдемо, перевіримо й знайдемо – тоді тобі тюрма й Сибір! – у них одна була примовка.

– То хіба ж я вас не пускаю?! Усе одчинено! Ходіть, шукайте!

Вони мені покрутили пальцем біля скроні та й пішли. А я, після їхніх відвідин, на осінь мушу нести у заготівлю ще й п’ятнадцять кролячих шкурок…

13

Вже Мирося з Іваном пасли сільську череду корів. Гонили пасти на Дубину!

– Отут, дітки, вверх від Лисої гори і аж до села Скоморохи росли колись дуби – старі-старі й великі! По тисячу років було тим дубам, а може, й більше, – розказував про ту Дубину дід Степан, як коли приходив до мене по горілку. Сідав дід у хаті і згадував про старе. А дітям – аби було кого слухати! – І хто їх насадив, ті дуби? А Господь святий тільки й знає! Казали мені ще моя бабуня, а вони померли аж у сто і дванадцять років, що ще тоді дуби росли, як на нашій землі не було християнської церкви і відьми на мітлах вільно літали в небі, від нашого села – й аж до Києва, о, як було!

– А не може такого бути! – кричить Іван. – Нізащо в світі!

– Чому ж?…

– А як це відьми літали, як у них крил немає? Я не вірю!

– Літали-літали! – підтверджує дід. – А ще у наших вирах на річці жили русалки, такі гарні молоді дівчата, тільки ж геть зелені. І як йти через поле повз Могилку…

– А хто ж там такий похований, у тій могилці? – питає Ганя. – Бо всі тільки й кажуть: могилка, могилка. А хто лежить в тій могилці?

– У тій могилці, тільки скажу по секрету, похований святий дід. Ще сто років тому туди ходили люди, там зцілялися, а тепер біля Могилки нападає блуд.

– А чому так?

– Мої баба казали, що той дід жив більше тисячі років тому і був оце так, як у нас тепер піп, тобто – батюшка. Тільки тоді було все не так. Люди збиралися у Дубині, називали це місце Священний Гай, молилися тут своєму Богові, співали всяких пісень, танцювали. А як старець помер, його тут і поховали, за Лисою горою, у Дубині. Оце і є його Могилка.

– А де тепер ті старі дуби? – дивується Іван. – Щось їх немає коло Лисої гори.

– Дуби зрізали, як будували цукровий завод. А тоді – в заводі ними топили печі – варили цукор. О! Пам’ятаю, як волокли волами, ще й не однією парою! – товсті-товстенні стовбури! Ви ж бачили на Лисій горі посередині глибокий яр?