Читать «Маринчина лялька» онлайн - страница 46

– Бачили…

– Оце ж тими зрізаними дубами й видовбали землю аж так, що вона вже ніколи й не загоїться! Старі дерева повалили, а молоденькі – наросли!

– То вже онуки старих дубів?

– Онуки, онуки! – сміється дід Степан; бере горілку в руки, йде.

– Тільки ж принесіть мою пляшку назад! – гукаю вслід.

– Принесу…

Скляна пляшка для мене, та й для кожного тоді в селі, на вагу золота була. Не валялися тоді пляшки на дорозі, як тепер, бо були великою рідкістю і коштували грошей.

Прийде до моєї хати який дядько, уже аж добре поночі – аби ніхто не бачив. Я й виношу йому в пелені те чортове пійло, трясуся, озираюсь. Але дядько не поспішає віддавати гроші, спочатку відкоркує пляшку і розкушає горілку, чи хороша, та й аж тоді купляє. І я за кожним разом кажу: «А пляшку щоб мені принесли!»

Іван з Миросею пасуть корови в Дубині… До череди беруть із собою обід, по пляшці молока. Як корови розійдуться по леваді, пастухи тоді всідаються у траву, та й пантрують. Мирося, хоч ще до полудня й далеко, – так і тягнеться рукою до торбинки.

– Не пий! – кричить Іван. – Тряси краще пляшкою, та й зіб’єш масло!

Мирося його слухає, виймає молоко, бере його до рук і трясе. Трясе Мирося пляшкою, аж поки не побачить на денці жовту грудку.

Уже й час обідати. Іван біжить до баштана, краде там великого кавуна. Сидять потім Мирося з Іваном у траві, попід дубками, масло їдять із хлібом, а маслянкою – запивають.

Корови після водопою вкладаються й собі відпочивати, вони лежать круглими животами у траві, повільно жують свою жуйку і відмахуються від ґедзів. Або залізуть в очерет та й важко дихають; мухи лізуть коровам до очей.

Спекотно. Мирося спирається спиною об Івана, п’яти виверне до сонця – виймає остюки із босих ніг.

– Ох, і пече! – сичить і довбає п’яти.

Бо цілісіньке літо мої діти босі. Як треба по дорозі йти, то там ще добре – земля там розбита, пухка, м’якенька, ноги аж по кісточки у пилюці грузнуть. А як треба по стерні або й так де, то можна втрапити на остюк. Найбільше Миросі дошкуляли камінці, бо вони дуже колють в ноги.

У теплу пору року, або й до снігу, ніякого взуття в моїх дітей не було. Та й для чого воно їм, те взуття?! Підошви в їх так наб’ються – немов дерев’яні!

А от як почнеться холод…

Того року я геть залишилася без грошей – податки усе зжерли, і взимку для Миросі з Іваном купила на двох одні чоботи – кирзові, геть стоптані.

– Ось, ходіть! – якось таки здужала й купила. Принесла та й виймаю з торби, тримаю у руках.

– А чого вони такі потерті? Он, підошва з діркою… – кривиться Іван.

– Бо так дешевше, – пояснюю синові. – Хтось гарно походив у цих чоботах, але вже виріс.

– Уже не треба?…

– Людям цих чобіт уже не треба, того вони і винесли їх на базар, продали мені, а собі купили більші.

– То вже не було хоч трохи кращих?

– Ці були найдешевші, якраз по моїх грошах, того я їх і взяла. І аби не вони, то не було б у вас взяття ніякого, то ж дякуймо Богові хоч за це!