Читать «Маринчина лялька» онлайн

Зінаїда Валентинівна Луценко

Зінаїда Валентинівна Луценко

Маринчина лялька

Усім дітям, що виросли без батька,

присвячується

Ще не відійшла у глибоке минуле пам’ять про ті роки, коли сільська жінка, зоставшись сама, без чоловіка, ще й із купочкою малих дітей, мусила нести на своїх нетривких плечах і власне господарство, і повоєнну відбудову держави, всю важку роботу – без часу на себе, без жодних зручностей, які ми маємо тепер.

Але життя минало, діти виростали і створювали свої сім’ї. Тільки ж що їм було брати за взірець?

Сорокарічна Маринка народила своє сьоме й останнє дитя вже після війни. Але вона ще не знала, що ось-ось стане вдовою. Без батьківської турботи, без захисту та підтримки її діти торували свій шлях у житті – зазнаючи кривд та принижень, припускаючись непоправних помилок…

Оповідь у романі ведеться про найбільш проблемні для країни періоди – про післявоєнну розруху та часи підйому господарства. Зазираючи у «нутрощі» типової для того часу сім’ї, читач має можливість зрозуміти повоєнне покоління, зацикленість сучасних літніх людей на нагромадженні особистого майна, джерела їхніх страхів та упереджень.

Досвід кожного покоління дуже цінний для нащадків. Тому що все іде по колу. І тільки від нас залежить, чи вийдемо ми на іншу траєкторію, чи змінимо орбіту.

Цей текст записано зі слів очевидиці. І хоч головної героїні вже немає серед живих, але її розповідь заслуговує на те, аби бути почутою.

Частина перша

Діти…

Ой устань, порадь, мій дружинонько,

Як мені в світі жити,

Як мені чуже діло робити,

Та як мені чужим людям годити?

Та я ж над чужим ділечком ізневажалась,

Я ж по чужих нивах наспотикалась!

Голосіння

1

Зазнала я в житті багато: пережила і колгоспи, і голод, і війну. А свою найменшу донечку народила у сорок п’ятому!

Того дня ще зранку пішла на поле…

Як зараз пам’ятаю: була підобідня пора, спека. Жінки лаштувалися у холодку: порозв’язували хустинки і розкладали просто по стерні харчі.

А я й не встигла тоді поїсти, бо схопилася руками за низ живота і, закусивши сильно губи, кинула граблями об суху колгоспну землю та й побігла мерщій додому.

А там, вигнавши із хати малих дітей і залишивши тільки свою найстаршу доньку, Ганну, – та ще покликала до себе найближчу сусідку, а заразом і зовицю, Олександру, щоб була на поміч, – не дуже й тужачись, вродила сьоме дитя.

– Дівка! – втираючи із лоба піт, найперше сказала чоловікова рідна сестра і поклала мокру дитину мені на груди. – От і маєш, Маринко, ляльку! Одне добре, що не треба звати повитуху.

– Ой, – усміхнулася я прикро і подивилася пильно на немовлятко, – і справді, лялька! А баба?… Це б поки вона прибігла аж із тих садиб! Та й чим же я мала б їй платити? Слава Богу, обійшлося і на цей раз. Уже востаннє…